На «Мапі Мерянської землі», яка є частиною книги, О. С. Уваров досить чітко визначив, що на північ, схід та південь від цієї землі мешкали споріднені з мерею племена: весь, черемиси (марі), мордва та мурома. Тобто сумніву щодо сусідів мері на півночі, сході та півдні в російській історіографії та археології на ті часи не існувало.
Праця О. С. Уварова мала у свій час велику вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії представляють археолога як видатного вченого і незаперечного фахівця. Можливо, О. С. Уваров передбачав, що надалі його праці можуть комусь не подобатись і на них накладуть табу, заборонять, тому застерігав: «При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, який побажає перевірити наші висновки, можливість виконати це напрочуд просто, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани і внесли всі без винятку кургани, в яких були знайдені монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших і за ними можна довідатися, до якого саме часу належать предмети, подібні до тих, які були знайдені в цих курганах» [4, с. 2].
Досліджуючи величезний обсяг археологічного матеріалу, як свого, так і запозиченого, О. С. Уваров установив, що всі поселення землі московитів були «місцями проживання й перебування народу Меря», починаючи з VII—VIII до XVI століття. Він розділив увесь досліджений археологічний матеріал на два періоди: перший охоплює VII—XII століття, другий — XII—XVI століття. Основною межею поділу став початок процесу прийняття фінськими племенами у XII столітті християнської релігії, який затягнувся на декілька століть. Про що засвідчили й археологічні розкопки О. С. Уварова:
«Переходячи… до дослідження язичницьких цвинтарів другої епохи, ми бачимо, що і з припиненням обряду спалення кількість могил із християнськими предметами не збільшується… На великому язичницькому цвинтарі біля села Матвійщево, що становить 123 кургани із самими лише похованими тілами, знайшли тільки дві могили з християнськими предметами» [4, с. 65].
Ворожість переважної більшості фінських племен до християнської релігії на початку її поширення, а це середина XII століття, була надзвичайно високою.
Однак християнській релігії вдалося закріпитись серед фінських племен землі московитів завдяки двом основним факторам. Перший — жорстка підтримка християнства спочатку князівською, а потім ханською владою; другий — вимушений перехід християнства у фінських землях до «двовір’я».
Професор Московської духовної академії В. О. Ключевський (1841—1911) зазначав:
«Боги обох племен поділилися між собою полюбовно: фінські боги сіли нижче — у безодні, руські вище — на небі, і так поділившись, вони довго жили дружньо між собою, не заважаючи одне одному, навіть шануючи одне одного. Фінські боги безодні зведені були у християнське звання бісів і під покривом цього звання одержали місце в… християнському культі, зрусифікувались, втратили… свій іноплемінний фінський характер» [7, с. 51].
Те саме відбувалося і з фінськими племенами на теренах московської землі. Приймаючи християнську віру, вони автоматично «…втратили… свій іноплемінний фінський характер» і стали, на думку російських істориків, «великоросами».
Правда, до XVIII століття їх із невідомих причин величали чомусь московитами.
Надзвичайно цікавий історичний феномен!
Завдяки «двовір’ю», коли стара язичницька віра повністю не відкидалась, а пов’язувалась із вищою, небесною, стало можливо, крок за кроком, навернути частину фінських племен до християнства. Цілком зрозуміло, що церква у такому випадку не могла забороняти мерянам (фінам) ховати своїх батьків на старих кладовищах. Ось чому на всіх цвинтарях московитів ми спостерігаємо цілковиту спадковість поколінь, незважаючи на язичницьку чи християнську релігію.
Лише один і той же народ, що проживав сотні років на своїй споконвічній землі, міг зберігати таку спадковість. Прийшлий народ використовувати чужі, язичницькі кладовища не став би. Про це свідчить історія як європейських, так і азійських народів.
* * *
У читачів, ймовірно, неодноразово виникало питання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров? І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.
Зверніть увагу: всі найбільші удари по московській історії щодо слов’янського походження московитів були завдані у другій половині XIX століття. Основними напрямами цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували «висновки великоросів». Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.