«В лето 6706 (1198) Князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш. И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андрееве городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей. У Князя Михайло сын Князь Федор. У Князя Федора сын Князь Юрьи» [24, ч. II, с. 239].
Звичайно, посилання на 1198 рік хибне, бо військо хана Батия «Мещеру воювало і засіло її» у 1238 році.
За російськими офіційними джерелами, саме у князя Юрія був син Олександр, який у 1382 році продав частину своїх земель (володінь) так званому Дмитрію Донському. Раніше наводились слова професора Саранського університету М. Г. Сафаргалієва про володіння Бахмета Мещерою та продаж якоїсь її частини Дмитрію так званому Донському.
З’ясуємо дещо стосовно князя ширинського «Бахмета Усейнова сына». Звернімо увагу на оцей додаток «Усейнов сын». Річ у тім, що він пояснює його походження, оскільки «Усейнов» походить від слова «Саїн». А слово «Саїн» додавалось до імені хана Батия.
Казахський історик К. Даніяров так пояснює його значення: «Батию-хану було присвоєно сучасниками друге ім’я — Саїн, тобто Благородний» [29, с. 121].
Як бачимо, хан Бахмет благородного походження, із роду Чингісидів. У ті часи в Золотій Орді «посісти землю» ніхто не мав права, крім них.
Інші історики перекладають слово «саїн» як «високородний».
Цікаво зазначити, що тільки після Бахмета Беклемиш прийняв християнську віру, тобто благородний хан залишався язичником і, звичайно, як і всі його брати: Батий, Берке, Беркечар, Бувал та інші, мав багато дружин (жінок) і наложниць. У хана Бахмета була не одна гілка спадкоємців, від кожної дружини залишився свій рід нащадків.
Московська православна церква не могла відкрито говорити про ці факти, бо виходило, що її національні поводирі з’явились лише у середині XIII століття від звичайних язичників. Зрозуміло, що хан Чилаукун (Бахмет) тримав свою ставку в столиці Мещерського улусу (князівства) — Володимирі. Зрозуміло й інше: якщо в улусі (князівстві) був володар — Чингісид-онук самого Чингісхана, то не може бути й мови про князів-Рюриковичів: їх усіх або знищили, або зробили звичайними другосортними найманцями.
За російською історіографією, першим князем Ростовсько-Суздальської (Мещерської) землі після навали війська хана Батия був так званий Ярослав Всеволодович. Хоча, за свідченням В. де Рубрука, той загинув у 1241 році «в Германії». Маємо отаку собі нісенітницю.
Ось що пише ВРЕ щодо Тверського князівства: «В начеле 40-х гг. 13 в. вел(икий) князь Владимирский Ярослав Всеволодович выделил Т(верское) к(няжество) из состава Переяславского (Зелесского) княжества своєму сыну Александру Невскому. В 1247 его получил др(угой) сын Ярослава — Ярослав Ярославович и с тех пор Т(верское) к(няжество) находилось в руках его потомков… В 60-е гг. 13 в. кн. Ярослав Ярославич, заняв Владимирский великокняжеский стол, стремился проводить широкую объединит(ельную) политику. Ее продолжил Михаил Ярославич (правил в 1285—1318), занявший в 1305 владимирский стол» [2, т. 25, с. 329].
Нахабно брехали московити. Загинувши «в Германии», Ярослав Всеволодович не міг призначити свого сина Олександра Тверським князем. Тим більше, що, за свідченням Плано Карпіні, Олександр сидів в аманатах (заручниках) у хана Батия. І дослідження «Країни Моксель, або Московія» це підтвердило.
А так званий Олександр Невський 1230—1232 року народження «на початку 40-х років» ще не доріс до княжого титулу. Не забуваймо, що «на початку 40-х років» вся «Володимирська земля» стала власністю роду Чингісидів («Бахмета Усейнова сына»), тож Ярослав Всеволодович не хазяйнував у ній. Московська історіографія штучно вигадала для себе так званих князів: Ярослава Ярославовича, Олександра Ярославовича, Михайла Ярославовича та їхніх нащадків, які нібито після завоювання Ростовсько-Суздальського князівства військом хана Батия правили «Великим Володимирським князівством». Такого після 1238 року бути не могло. Існував «Мещерський улус князя Уковича».
Що цікаво, московські так звані «общероссийские летописные своды» жодним словом не згадують ні про завоювання ханом Бахметом «Мещерської землі», ні про його князівство (улус), ні про його нащадків. Немовби їх не існувало на теренах «русской земли». Надзвичайно парадоксальна ситуація: на теренах «исконно русской земли» з’являються хани-оглани, нащадки Чингісхана (онуки), захоплюють собі цілі князівства, а московські так звані літописці про це мовчать чи взагалі не знають. Тільки наприкінці XVII століття московська династія Романових визнає: так, подібне було, але досліджувати це питання категорично забороняється. І продовжують «говорити» про Ярослава Всеволодовича, Ярослава Ярославича, Олександра Ярославича, Михайла Ярославича — «великих князів російських».
У1954 році в Парижі історик Т. Манухіна видала книгу «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», у якій начебто йдеться про дружину Великого Князя Михайла Ярославовича, хоча в дійсності мова тут про Михайла (Беклемиша). У книзі є досить-таки цікава розповідь про матір та батька князя Михайла.
«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего любимца-отрока… Ксения… — дочь пономаря в селе Едимонове. Неосведомленный о предстоящей на другой день свадьбе во время лова зверей на Волге, князь достиг села Едимонова и тут заночевал… На следующий день, когда все уже было готово для свадебного пира, внезапно явился князь… взглянул на Ксению… В тот же день он с нею обвенчался…
В исторической действительности брак… (князя.— В.Б.) с Ксенией… был недолгим, всего лет семь… В 1271 г… (князь.— В.Б.) отправился в Орду и на обратном пути скончался… Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.— В.Б.) Во время малолетства Михаила, по смерти пасынка Святослава, Ксения от имени сына участвовала в управлении княжеством, хотя фактически правили бояре… Она скончалась в Схиме в 1312 г. и была погребена в соборе Спаса-Преображения — усыпальнице тверских князей. От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и упрямый, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий…» [65, с. 57—59].
Князь, який уже у третьому поколінні роду був рабом Чингісидів і на колінах випрошував ярлик на свій уділ, не міг мати такого характеру.То міг бути тільки нащадок роду Чингісхана, рід якого покорив ті землі і володів ними. Як бачимо, перегинали палицю московити, не замислюючись, приписували шляхетну поведінку і характер вигаданому Ярославу Ярославовичу.
Цікаво також зазначити, що паризький історик Т. Манухіна заперечила родовід тверських князів, наведений у ВРЕ (том 25). Вона подає їх у такій послідовності:
Ярослав Ярославович,
Святослав Ярославович,
Михайло Ярославович.
Однак московська історіографія не знає не тільки Святослава — тверського князя, але навіть такого сина у Ярослава Ярославовича. Хоча таких дітей мав Бахмет. «Находились в соборе и гробницы его (Ярослава Ярославовича. —В.Б.) двух сыновей… из которых старший, Святослав, занимал тверской стол лет десять по смерти отца (с 1272 г. по 1282 или 1285, дата точно не установлена)» [65, с. 53].
Князь— батько Михайла Тверського, як бачимо, мав не одну жінку,а кілька. Хоча православна віра цього не дозволяє. Це зайвий раз свідчить, що батьком князя Михайла Тверського був знаменитий «Бахмет Усейнов сын» — батько «Беклемиша, в крещении — Михаила».
Та підемо далі шляхом нашого дослідження роду «Бахмета Усейнова сына». Російська історіографія приписує в дружини так званому Михайлу Ярославичу (Тверському) княжну Анну. Цієї думки дотримуються всі російські історики, навіть ті, які неодноразово спростовували офіційні московські вигадки:
«Благоверная княжна Анна Кашинская… летописи упоминают о ее браке с Михаилом Тверским под 1294 г…