Наостанок наведемо свідчення супутника і перекладача Плано Карпіні — брата Бенедикта, який знав уйгурську мову та особисто спілкувався з Чингісидами:
«Он (Чингис-хан) также установил, чтобы (татары) покорили все земли мира и не заключали бы мира ни с кем, разве только те сами открыто и безоговорочно не сдадутся им, и на этот случай приказал щадить простых людей, а всех более знатных умерщвлять» [106].
Чингісиди не робили і в цьому випадку винятків для князів і населення Мещери та Тмутаракані.
2
Хан Батий помер у 1255 році навесні. Хоча деякі писемні джерела засвідчують його смерть у 1253 році, а інші — у 1257. Та переважна більшість істориків усе ж таки сходиться на 1255 році. Дотримуватимемось цієї дати і ми.
Навіщо ми звертаємо увагу на цей, здавалося би, звичайний факт?
Справа в тому, що у 1253—1254 роках Золоту Орду відвідав В. де Рубрук і зафіксував досить-таки неординарне рішення хана Батия щодо свого брата Берке:
«У Батия есть еще брат, по имени Берка, пастбища котораго находятся в направлении к Железным Воротам, где лежит путь всех Саррацинов, едущих из Персии и из Турции; они, направляясь к Батыю и проезжая через владения Берки, привозят ему дары. Берка выдает себя за Саррацина и не позволяет есть при своем дворе свиное мясо… Батый приказал ему, чтобы он передвинулся с того места за Этилию (Волгу. —В.Б.) к востоку, не желая, чтобы послы Саррацинов проезжали через его владения…» [11, с. 95].
Отже, територію Золотої Орди все-таки поділили на улуси, господарями яких були брати хана Батия. І не номінальними володарями, а досить впливовими, які на своїх теренах вирішували абсолютно всі питання.
Рішення Батия про переселення Берке на східний берег Каспійського моря стало одним із перших, яке завдало потужного удару по стабільності у Золотій Орді, що тривало впродовж усіх років її існування. Батий грубо порушив рішення курултаїв 1229 і 1235 років про завоювання нових земель та їх розподіл, бо племена, що перебували на території улусу хана Берке, були принижені та ошукані. А то були доволі сильні й шановані тюркські роди мангитів, кониратів та деякі підроди найманів. Саме хани цих родів, такі як Ногай, Мамай, Едігей та інші у подальші часи завдавали нищівних ударів по єдності Золотої Орди.
Дивно, що історики всіх часів майже мовчки обходили це питання. Вони не приділили йому належної уваги.
Хан Батий свого домігся: Берке зі своїми родами взимку 1253 року був переселений на східний берег Каспію, на найгірші для випасу худоби землі.
В. де Рубрук, повертаючись у 1254 році з Каракорума, засвідчив цей факт:
«Удалившись таким образом из Сарая в праздник Всех Святых и направляясь все к югу, мы добрались в праздник святаго Мартина до гор Аланов… Аланы на этих горах все еще не покорены, так что из каждаго десятка людей Сартаха двоим надлежало караулить горныя ущелья, чтобы эти Аланы не выходили из гор для похищения их стад на равнине, которая простирается между владениями Сартаха, Аланами и Железными воротами, отстоящими оттуда на два дневных перехода…» [11, с. 169].
Батий з 1254 року передав своєму старшому синові Сартаку землі між Волгою та Доном від Воронежа, Липецька і Тамбова до Кавказьких гір. Уже з весни 1254 року прикордонну оборону з боку Кавказу тримали улусні війська хана Сартака.
Якщо раніше Берке залюбки виконував усі найважчі доручення Батия, то з 1254 року він став його ворогом, як і Сартака. Саме з цим треба пов’язувати несподівану низку смертей — Батия, Сартака й Улакчі в 1255 році, а потім страту дружини хана Батия — Баракчин.
Як писав професор М. Г. Сафаргалієв:
«Победа Берке в значительной мере была облегчена благодаря поддержке его кандидатуры со стороны мусульманских купцов…» [14, с. 47].
Так до влади у Золотій Орді наприкінці 1255 року прийшов хан Берке, третій син Джучі.
Звичайно, хан Берке відразу ж повернув свої старі володіння та долучив до них землі хана Сартака. Отже, землі між Доном і Волгою до Кавказьких гір із 1255 до 1266 року належали до особистого улусу Берке-хана.
Не можуть виникати сумніви і щодо його сина, який отримав у хрещенні ім’я Петро. Коли до ставки хана у 1256—1257 роках приїхав ростовський єпископ Кирило за ярликом (дозволом) на свою посаду і випадково (чи не випадково) вилікував хворого царевича, якому на той час виповнилося 7—10 років, то хан Берке, відпускаючи сина з єпископом до Ростова, мав далекосяжні задуми.
Звернімо увагу ось на що:
«Петровский мужской (монастир.— В.Б.)… в трех верстах от уездного города Ростова, на берегу озера Неро… Здесь в XIII в. построена была Св(ятым) Петром, Царевичем Ордынским, по принятию им Христианской веры церковь во имя Апостолов Петра и Павла… им же, Св(ятым) Царевичем, основана около 1262 года… иноческая обитель: в ней Св(ятой) Петр в преклонных летах принял пострижение и скончался» [19, с. 553].
З цього приводу додав професор М. В. Толстой у своїй відомій праці «Древние святыни Ростова Великого»:
«Петр прожил в супружестве много лет («с дочерью Ордынского вельможи».— В.Б.), имел детей, пережил… святителя Игнатия (епископ помер в 1288 році.— В.Б.) и, незадолго до кончины, овдовев, принял монашество в основанной им обители» [108, с. 52].
Як бачимо, син хана Берке все своє свідоме життя прожив у так званому Великому Володимирському князівстві, володарем якого був хан Чилаукун. Унаслідок цього суперництва двох родів Чингісидів і виникли великі чвари між Москвою і Твер’ю, що затягнулися більш ніж на 200 років.
Кожне державне рішення, прийняте ханом Золотої Орди, впливало на життя північних улусів, що можливо тільки у єдиній державі.
Зверніть увагу на деякі факти:
I. Достовірно відомо, що з 1238 року всю Мещеру, тобто так зване Велике Володимирське князівство, «посел Бахмет Усейнов сын» і у нього в 1271 році народився син Беклемиш, який прийняв християнство і з іменем Михайло посів Тверський улус у 1292 році. Так у майбутньому Великому Тверському князівстві запанувала династія Чингісидів-християн.
II. У 1257 році у Ростові з’явився син хана Берке, який у хрещенні носив ім’я Петро. Проживав і мешкав Петро Ординський у ростовських єпископів, спочатку в Кирила, а пізніше в Ігнатія. Хан Берке вилучив Ростов із володінь хана Чилаукуна і передав його своєму синові Петру. То було тимчасове рішення, поки син хана Берке не досягне повноліття. До питань володіння Петра Ординського ми повернемось. А поки нехай син хана набирається сил.
III. Московити майже відкритим текстом донесли правду стосовно улусу Мухаммеда та його хана Чингісида. Йдеться про одинадцятого брата хана Батия, який одержав у своє володіння східну частину сучасної Вологодської області та прилеглі до неї території сучасних Костромської, Ярославської та Нижегородської областей.
Імовірно, завоювання цих земель відбулося після захоплення Волзької Булгарії. Військо хана Батия рухалося зі сходу на захід. Отож, поселення Тотьма і річка Царева стали на перших порах західним кордоном Мухаммедового улусу.
Як розумно і далекоглядно розподілялись землі між братами хана Батия: кожен улус мав можливість прирощувати свої володіння. Ось вони, улуси домену Золотої Орди:
1. Улус хана Батия (територія між ріками Волга та Урал). Міг прирощувати землі на сході, заході та півдні.
2. Улус хана Берке (територія Західного Прикаспію). Мав можливість просуватись на південь і північ.
3. Улус хана Беркечара (територія так званої Темниковської Мещери). Міг прирощувати свої володіння на південь та схід (до Волги).
4. Улус хана Шейбана (територія сучасного Північного Казахстану від Кустанаю до Уральська). Мав можливість нарощувати улус, рухаючись на північ та схід.
5. Улус хана Тангута (басейн річки Сир-Дар’я). Міг нарощувати улус на схід до Каспію та на північ до володінь Шейбана.
6. Улус хана Бувала (територія між річками Дон і Дніпро). Міг рухатись на захід і північ.
7. Улус хана Чилаукуна (територія сучасних Московської, Володимирської, Івановської, Тверської та частин Калузької, Рязанської, Ярославської, Костромської областей — так звана Мещера). Міг прирощувати терени на захід і північ.