— В немощених сущия посіти і ісцеленіє даруй! — доповіла Мотря молитву.
Недалеко вибиралася Мотря, всього за кілька вулиць, а розстатися з тіткою не могла.
Вбрала шубу з лисячих хребтів з соболевими відлогами, теплу й легку дуже, побажала дівчатам спокійної ночі й, усміхаючися своїм, ніби позиченим усміхом, вийшла на ґанок. Мелашка-пташка посвітила своїй панночці, прислуга обтулила ноги вовчими шкурами, й великі сани, з довгими поволочистими крилами, накриті шкуратяною будою, посунулися по копній дорозі.
Була темна ніч. Крутило снігами… Женився чорт…
Перед саньми їхало двох гайдуків зі смолоскипами.
— Дорогу пану генеральному судді, дорогу там! — гукали.
Люди поступалися, западаючи по коліна в сніг. Хлопські сани й жидівські санки брали гайта й чекали, аж переїдуть панські залубні.
Мотрі робилося на душі моторошно. Чого це її кличуть батьки під ніч? Не можна було підіждати до ранка? Побігла би туди. Видно, негайне діло де яке? Може, несподівані гості? Може, з Бахмача гетьман приїхав? Але Кочубеїв двір ніщо такого несподіваного «бою не виявляв. В кількох тільки вікнах світилося, і то тускло, а не ярко, як буває, коли наїдуть гості.
У сінях старий слуга прийняв від неї шубу. Мотря вдягалася звільна, струшувала сніг із чобіток, ждала, чи хто не вийде. Не являвся ніхто, ніби вона не донька, а якась чужа-чужениця.
— Куди мені йти? — спитала старого слугу, ніби вона в батьковому дворі уперве зроду.
— Його милості в секретній коморі, — відповів, просвічуючи їй дорогу. Перейшла декілька світлиць, відчиняючи й зачиняючи за собою важкі, низькі дубові двері, аж опинилася серед кімнатки, котрої стіни виложені були дубом. Слуга засвітив дві свічки в шестираменнім мосяжнім свічнику, ручнокутім, які світять жиди на шабас, поклонився і пішов геть.
Мотря лишилася сама.
Ця кімнатка була все загадкою для неї. Туди дітей не впускали ніколи. Туди кликали тільки іноді незнайомих гостей, що їх приганяла й відганяла чорна ніч.
Нічого замітного тут не було. Полиці, скрині, шафи; старі образи хмурно дивилися зі стін.
Мотрю пройняло недобре прочуття. Хотіла повертатися і йти геть, у челядну, на двір, тікати до себе — де-будь, щоб тільки побачити людей.
Аж ворухнулася одна з шаф, повернулася на осі, і за нею показалася ще менша кімнатка без вікон, як погребець.
Звідтам вийшов батько. Не поправляв пояса, як звичайно, і не підкручував вуса, був ніби чогось дуже стурбований.
Підступила до його руки. Не відірвав, але зимно якось доторкнувся голови Мотрі.
— Маємо з тобою валену розмову! — сказав. А заглядаючи у погреб, гукнув: — Любонько, Мотря приїхала!
Заскрипіли східці, і появилася Любов Федорівна. Руки сплетені на лоні, голова вгору.
Мотря хотіла привітатися з нею.
— Геть від мене, дівко недобра! — гукнула.
Мотря відскочила під стіну і стала, ніби в неї грім з ясного неба влучив.
Василь Леонтійович повалився у крісло.
Хвилину мовчали всі троє.
Мотрі злість підступала до серця. Чимало зневаги зазнала вона від своєї грізної пані матки, але «недоброю дівкою» і вона її ніколи не обиджала. Це вже було надто грубо й непристойно для доньки генерального судді.
— Чого ви мене обиджаєте, мамо? — спитала коротко й рішучо.
— Не мама я тобі, а ти не моя донька. Я жінка чесна. Мотря спалахнула.
— Можете прогнати мене геть, позбавити маєтку, видідичити, але не смійте зневажати мене!
— Не смійте! — скрикнула Любов Федорівна. — До кого це ти писок розпускаєш, повіє!
Мотрі почорніло в очах. Пішли ходором шафи й скрині, вона руками вхопилася печі, щоби не впасти. Честь була найбільшим маєтком для неї, скарбом, котрого ніхто не смів торкати. І того скарбу збавляє її рідна мати. Боронити тієї честі, хоч би й життям прийшлося заплатити за неї! Гетьманова суджена — повія?! Це ж страшно!..
— Батьку! — сказала Мотря. — Ти суддя. Суди й мене, свою доньку. Не боюсь твойого суду. Нічого нечесного на совісті своїй не маю. Суди мене, тату!
Кочубей сидів безсилий і ніби старший на літ десять. Мовчав.
Перед ним на столі лежав лист.
Любов Федорівна надвигалася на Мотрю, як хмара, з котрої мають ударити нові громи.
Мотря руки простягнула перед себе, ніби бажаючи відвернути ті громи.
Очей не зводила з мами.
Цей сміливий погляд доводив. Любов Федорівну до безтямної злості.
Кочубей встав і взяв жінку за руку.
— Любонько! Сідай! Сідайте, ваша милість, і заспокойтеся! З донькою маємо діло… Мотре, гетьман сватає тебе. Написав мені лист. Ось він.