Мотрі обличчя змінилося нараз. Просіяло. На устах появилася ледве помітна усмішка, легка, хибка, як усмішка дитини у сні. Ніби вона не вірила, чи правда це, що чує. Відступила від стіни і ступила крок у напрямі стола.
— Не руш! — скрикнула нараз Любов Федорівна. — Не до тебе писаний лист! Ти батькам своїм листів від коханця не показувала! Нікчемна!
Мотря подалася назад і головою вдарила об стіну. Батькові жаль зробилося доньки, але не мав сили, щоб зупинити жінку. Як вода з потоків, полились її слова:
— Негіднице! Сором дівоцький загубила. Забула, чия ти донька. Мати честь до старих літ донесла, а донька в молодості тратить. З гетьманом злигалася потаймиру, з женолюбом старим!
— Гетьмана обиджати не смійте! — крикнула Мотря. — Батьку, заступися за гетьманову честь, ти його генеральний старшина!
— Мовчи! — відповів Кочубей, а жінку притримав рукою, бо знову зірвалася з місця і йшла на доньку. — Ти завинила, Мотре, — почав дрижачим голосом, — завинила, бо затаїла перед батьком-мамою женихання його ясновельможності. Так добра донька не робить, це я тобі мушу сказати. Бог не благословить таких дітей.
— Вона вже диявольське благословення прийняла, — почала Любов Федорівна.
Кочубей скривився. Не любив, як накликували чорта.
— Любонько, не мішай! — звернувся до жінки, а до доньки: — Забула ти, що добра та слухняна дитина ніяких тайн перед родителями своїми не має.
— Це тайна мого серця.
— Викрут!
— Правда!
Кочубей грізно глянув на. доньку.
— Дісталося й тобі, — злобно зауважила жінка.
Мовчали… «Не уступай, — щось казало їй, — не піддавайся. Знівечать щастя твоє!..»
— Гетьман сватає тебе, — почав Кочубей, — але ми на те сватання згоди своєї не дамо. Не можемо.
— Чому? — спитала Мотря.
— Бо нам не хочеться! — відповіла мати. — От що!
— Я його люблю і за другого не піду!
— Підеш!
— Ні!..
— Підеш!
— Сказала раз, що не піду, й не піду!
— Підеш, підеш, підеш! — тупала Любов Федорівна ногою.
— Слова свого не зломлю, я його гетьманові дала.
— Дала?
— Слово гетьманові дала, що буду його жінкою.
— Не жінкою, а коханкою, кажи, коханкою прелюбодія старого! — верещала Кочубеїха. Мотря уші рукою затулила:
— Можете, обиджати мене й гетьмана, можете зневажати нас, я не чую! Наше кохання чисте і вище понад вашу злість. Не знівечите його. Воно сильне, велике, перетриває віки! Вас не буде, і мене не буде, а воно житиме на світі.
Кочубей ходив безрадно по кімнаті від стіни до стіни, між донькою і жінкою, щоб не допустити їх до себе.
Кочубеїха носила грудьми й сопіла, як дихавична. Її долішня губа дрижала, жмуток фарбованого волосся трясся на чолі.
Образи грізно дивилися на них.
— Треба покоритися, донько, — почав лагідно Кочубей, щоб уговорити доньку. — Треба скоритися батькові й мамі. Вони привели тебе на світ. Для кого ж я працював весь вік, як не для вас, для наслідників моїх? Я злого тобі не бажаю, але гетьман — це не муж для тебе. Він старий, а до того твій хресний батько. Як же доньці віддаватися за батька?
— Батько, але во Христі! Всі ми брати і сестри во Христі!
Кочубей не знав, що на це відповісти.
— Бачиш, — озвалася Любов Федорівна, — бачиш, як навчає тебе твоя донька, твій мізинчик, навчає дурного Кочубея. Ха-ха-ха!
Кочубей розізлився:
— Не дам згоди, ані благословення мойого родительського на твоє з Іваном Степановичем замужество, не дам — і на тому край!
— Не дасте?
— Ні!
— Батьку! — почала, зміняючи голос, Мотря, — не толочте ви щастя своєї доньки. Досить вона каралася у вашій хаті, хоч і не з вашої вини. Але ж і не зі своєї…
— Значаться, з моєї? — засичала Любов Федорівна, але Кочубей заспокоїв жінку.
— Говори! — приказував доньці.
— Досить я каралася, а тепер відпустіть мене на волю. Прошу, благаю вас, батьку мій рідний! Не хочу ваших багатств, роздайте їх нищим, даруйте на церкви, зробіть з ними що вам завгодно, а мене пустіть з моїм серцем чистим і з совістю спокійною, що я шлюбу не зломила, що віри коханій людині доховала!
Впала перед батьком на коліна і за ноги його обняла. Кочубеєві сльози закрутилися в очах.
— Відтрунь її від себе, — озвалася Кочубеїха, — блудниця, лицедію перед тобою грає.
Кочубей підніс доньку, і вона знов, як стовп, підперла стіну.
Свічки скапували зі свічника на стіл. Одна капля впала на гетьманський лист.
Кочубей пригадав собі, що гетьман пише. Тер чоло рукою і говорив спроквола, як на суді: