— Не винувата, кажеш? А може, й винувата? Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу.
— Я не дитина, тату.
— В батька й мами ти все дитина, донька.
— В мами — ні, бо мама мене не любить, ненавидить мене.
— За те, що ти непокірлива, Мотре!
— В маму вдалася.
Кочубей глянув на доньку.
— Але ж ти донька, а вона мама, не її поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх.
— Не в питаннях серця.
— Яке там серце, Мотре? Гетьманові на сьомий хрестик іде.
— А я його люблю.
— Не вірю.
— Богом клянуся, люблю і хочу бути йому дружиною, вірною до смерті.
— А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам?
Мовчали. По хвилині спитала Мотря:
— Чого ж ви тоді хочете, тату?
— Хочу, щоб ти підписала цей лист.
Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув його, поклав перед Мотрею на столі, а сам підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі.
Мотря читала:
«Прощення Вашої Милості прошу за отеє моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій Ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити Милість Вашу, щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої волі на мене за цей мій поступок легковажний» і т. д.
— Тату, — сказала Мотря, зриваючися з місця. — Я цього листу не підпишу!
Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки тнулися з собою. В її був крик розпуки, людини, котру пучають у пропасть, у його — безмовне отупіння. Остання дошка рятунку відпливала від нього.
— Як же так, Мотре? — став говорити, безрадно й безпомічно, ніби він нічого собою не уявляє, ніби він нічого тут вробити не може. — Як же так? Значиться, ти не розумієш мойого безвихідного становища, не хочеш, не гадаєш помогти мені?
— Не можу.
— Чому?
— Бо цей лист неправдивий.
— Неправдивий, але потрібний, навіть конечний.
— Не гадаю.
— А я знаю, Мотре, коли б ти догадувалася, до чого може довести твоє упрямство, то, не гаючися, підписала б його. Підпиши, прошу тебе я, батько твій, підпиши!
В Мотринім серці жаль з погордою боровся. Жаль, бо батько виглядав дійсно дуже нещасливо, погорда, бо він був слабий.
— Тату, я до кождої жертви готова, лиш не жадайте від мене, щоб я брехала.
— До кождої жертви ти готова, кажеш?
— До кождої.
— Правду говориш?
— Богом святим клянуся.
Батько глянув на доньку, і ніби якийсь огник марної надії знову загорівся перед ним десь у непевній далечині.
— Любов Федорівна сказала, — почав, спускаючи очі додолу, як винуватець, — Любов Федорівна сказала, від'їжджаючи нині рано, що коли Мотря не підпише листа, то хай іде в черниці.
Останні слова ледви вимовив насилу.
Мотрі чорно зробилося в очах. Ніби якась висока стіна нараз надвигнулася і заступила сонце. Запахло плісню, зівота відчинила рот. Пригадала собі Прісю Дорошенкову, як вона розпилася в монастирі, пригадала собі не один поганий образ, що доводилося нехотячи підглянути, коли з мамою їздила на прощі, і зробилося їй не страшно, а гидко. Але подивилася на свого безталанного батька і, не гаючись, відповіла коротко:
— Добре, хай буде й так! Піду в монастир.
Кочубей захитався. Сів. Дивився на якусь скриню, нібд в ній сховане усе важне для нього.
Голова хилилася чимраз нижче й нижче, наче хотіла скритися під землю. Руки прилипли до колін.
Мотря підійшла до нього. Не ворохнувся. Добру хвилину мовчки стояла перед ним. Щось її тягнуло до того нещасливого старця. Невже ж це її батько? Той, котрого слухали тисячі людей? Невже ж це Василь Кочубей, генеральний суддя, котрому всміхалася гетьманська булава? Так, то був він. Він, що пестив свою доньку Мотрю, обсипав її бататствами й вигодами, не відмовляв нічого, називав своїм сонцем. А тепер те сонце хоче за монастирські мури сховати. Який же він бідний!
— Не журіться, тату, — почала ніби безжурно. — І в монастирі живуть якось люди. Черницею я не стану. Не бійтеся.
— Не хочу, Мотре, зав'язувати тобі світ. Не хочу, щоби ти йшла в черниці. Не хочу! Та що я, бідний, вдію? Любові Федорівни не переконаю. — А помовчавши хвилину: — Мотре, доне моя! Я вірю тобі. Ти батька свого не зрадиш. Так тоді знай: Любов Федорівна має у своїх руках тайни, котрі можуть згубити мене. І не мене одного, може, навіть і гетьмана. Предвидіти годі. Любов Федорівну треба заспокоїти нині. За день-два, може, в неї і злість перекипить. Я тебе в монастирі не лишу. Добуду тебе якось звідтам. Поїдь тільки, щоб мамі уступитися з очей.