— Себто?
— Себто, щоб потішити вас.
Говорив так поважно, що гетьман задумався над ним.
Дійсно, він дотепер дивився на нього, упослідженого від природи чоловіка, виключно як на сміховиту фігуру і щолиш нині бачить, що ця фігура теж чоловік. — Коли б ми на людей дивилися як треба, може б, і не було тільки трагедій на світі.
І гетьман, забуваючи, що це його весельчак, простяг до нього руку.
Карлик розплакався. Його обличчя, опечене природою, в плачу робилося ще гірше, поганим, плачу гідним.
— Філософ плаче. Так-то ти потішаєш мене, таку розвагу приніс.
— Я вперше ближнього побачив. Всі ми ближні, щолиш у нещастю.
— Що ж ти порадиш, коли Бог так світ цей построїв.
— Бог сотворив світ, а строять його люди.
— Люди теж сотворіння Божі.
— Може, чортячі.
— Не знаю.
— Усі ми знаємо мало. Та тільки різниця, що одні мають сміливість признатися до того, а другі — ні. Одні кричать і галасують, а другі тихо терплять.
— Ти до тих, других, належиш?
— Не люблю галасливих людей. Вони або мають нечисту совість, або бояться. Криком гадають заглушити одне і друге. А врешті-решт прийде смерть і всім нам рівно затурить уста. Тоді я так само тихо лежатиму, як Любов Федорівна, блазень, як його пан, — гетьман. Та тільки різниця, що за рік-два про мене й пес не гавкне, а про вас говоритимуть довго. Брехатимуть. Не знаю, хто нещасливіший з нас. Найщасливіші ті, що нічого не роблять. Вони до тої міри перейняті безділлям, що на діло не мають часу. І так їх минає життя. А по смерті всі ми рівно не робимо нічого.
— Гадаєш?
Карлик утер рукою сльози:
— Збрехав. Ті, що працюють за життя, і по смерті трудяться. Праця працює за них. Вона вічна. Ти, гетьмане, напрацювався чимало. Чи на пожиток, чи на шкоду — це будучність покаже. Не помиляються лиш ті, що нічого не роблять… Я прийшов потішити тебе.
— Спасибі! — і гетьман погладив свого карла по голові. Цей мовчки висунувся з покою.
Гетьман не клався цієї ночі спати. Рано мали приїхати Кочубеї, Апостол і Орлик. Мала рішатися доля його і Мотрі.
ОЧІ
Кочубей не любив дивитися в очі. Тими вузькими і трохи скісними очима він усе блукав по боках, ніби щось згубив і не міг знайти. Нині прямо втікав перед поглядом гетьманським. Гетьманові пронизливі зіниці зазирали йому в душу, як сповідник затаєних гріхів.
Кочубей виправдовувався, спихав цілу вину на людей, котрі тільки того й пильнують, щоб обезславити його і його хату. Чого то не говорять про Кочубеїв! Бідна Любов Федорівна стала чорніша від землі, постарілася і знемощіла.
Кажучи це, зітхав і кашляв. Гетьман з жалем і погордою дивився на свого колишнього товариша. Жалував того Кочубея, що міг бути, і погорджував тим, що був, — що тепер згорблений сидів за столом, між Апостолом і Орликом.
— Ми, Василю Леонтійовичу, залюбки нарікаємо, за людей забуваючи, що й самі ми не ангели, а люди. Що тії люди говорять і що вони говоритимуть, це їх діло, не наше. Кождий не тільки за вчинки свої, але й за слова здасть колись справу на страшному суді.
Кочубей втулився у фотель і зробився малий, маленький. Не любив, коли йому пригадували про суд.
— Не на балачку запросив я ваші милості до себе, — казав гетьман, — а щоб довести до пуття дуже складне і важне для мене, а гадаю, що і для тебе, Василю Леонтійовичу, всім нам відоме діло. Я добре передумав його і по пунктам списав його на папері. Будь ласка, Пилипе, — звернувся до Орлика, — прочитай це письмо.
Орлик прочитав довірочне зобов'язання Кочубея прийняти свою доньку Мотрю під батьківську опіку (виразно: батьківську!), щоб її не діялася тепер, ні в близькій будочності ніяка кривда. Батько прощає її поневільну вину, що не пішла в монастир, куди її хотіли запроторити…
Кочубей скривився. Гетьман з притиском повторив:
— Запроторити!
І ані мати, ні батько не будуть її з того приводу ні словом, ні ділом карати. Як панночці такого роду й характеру пристало, вона дістане свою власну прислугу, своє окреме мешкання, і з батьківської казни будуть річні кошти на її конечні витрати. Ані батько, ні мати не будуть силувати Мотрю віддаватися за нелюбого чоловіка, а віддасться вона за того, котрого полюбить і котрому по совісті своїй заприсягне вірність і «послушенство малженське». Що так воно станеться, на те Василь Леонтійович Кочубей дає при свідках своє чесне слово і кладе на цій добровольній угоді свій особистий підпис…
Гетьман боявся, що Кочубей без замітів згоди на таку розв'язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, взяв Перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім'я й прізвище і всі свої титули.