Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав:
— Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіюся від нього.
— Пан генеральний писар — гарний чоловік.
— Скажу йому це. Рад буде,
— Ні, ні, прошу не казати, — противилася Мотря.
— Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній?
— Так.
— Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна.
Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти.
— Може, й мені хтось уподобався, — сказала, спускаючи очі вниз.
— Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, — відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима.
«Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?…»
— Пан гетьман насміхається з хуторянки, — відповіла.
— Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.
— Не бачила я тих, що на престолі сидять.
— Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця.
— Пан гетьман надто ласкаві для мене.
— Це не ласка, тільки невмілий вислів мого почування.
Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожі кринички, і м'ягкий, як шовк, як оксамит. Не чути булої в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусілося вірити тому що він казав.
— Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами.
— Не важко, а може, скучно, бо я старий.
— Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе.
— А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало.
— Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.
— От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.
— Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин.
— Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди — все-таки люди.
— Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.
— Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.
— Тоді він тільки чоловік, а не великий.
— З вашою милостю нелегка балачка, — відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.
— Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.
— Краще женитися, неже разжизатися, — відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах. — Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.
— а яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?
— Отож-то й біда, що Мотрі Кочубеївни не родилися у нас, як гриби по дощі. Побалакавши з вами хвилину, я згодний сказати, що другої Мотрі не було, а може, й не буде і що гріх такому пишному цвітові потайміру цвісти.
Мотрі кров ударила в виски.
— Пане гетьмане! — сказала, вперве дивлячись йому Прямо в очі. — Може, я й негарно роблю, що щось таке ясновельможності говорю, але я компліментів стерпіти не можу.
Гетьман здивувався:
— Компліментів? Невже ж ви не вірите моїм словам? Я дійсно говорю те, що гадаю. Ваше супротивлення ще більше мене в тому впевнює, що ви панночка не буденна. Друга на вашому місці того не зробила б, і, правду кажучи, з другою в мене не було б такої розмови.
— Такої?
— З другою я друге говорив би, бо я, — тут гетьман глянув з-під ока, — бо я, правду кажучи, не від того з гарною панночкою любо поговорити. Про цей мій гріх, може, люди й більше плещуть, як воно є.
— Не моя річ се знати, ясновельможний пане гетьмане, — почала Мотря, але гетьман перебив її:
— Я вже Любов Федорівну просив, а тепер і вас прошу, щоб лишили титули. Кажіть мені — Іване Степановичу. Титули відчужують людей, а я рад, щоб ми були не чужі для себе.