— Відомо, що другого такого багача немає. Але ж і в нас не голод, — відповідають йому.
— Кум не свиня, цілого яйця не з'їсть, ще й тобі лишить, — доповідає хтось з гурту.
Горівку п'ють коряками. Одні до других приливають:
— Пий, не впивайся, між чужими людьми остерігайся!
— Чому не дуть, коли дають?
— Ануте, самарці, потягнем по чарці!
— Подайте другу, щоб прогнати тугу!
— Наливайте ще, бо тамта пече.
— А пекло б тебе саме найменше чортеня, як станеш
у бельзебуба на службу! Та ти так, небоже, тягнеш, як смок!
— А тобі заздро. Твоєї не п'ю, лиш Кочубеєву, за його добре здоровля та за панування.
— Але ж гостить!
— Який пан, такий крам!
— У доброго пана і свиням добре, а в злого я з жінкою не беруся бути.
— Великі пани завелися тепер у нас.
— І багато їх.
— Дальше людей не буде, самі пани.
— Не так, як у Польщі, там тепер кажуть: три пани, два отамани, а один поддани.
— В скрипучих чоботях ходять, а босі сліди за собою лишають.
— Щоби і наші на таке не зійшли.
— Цитьте!
Козаки політичніше поводяться за столами. Ніхто з них не знає, чи завтра хорунжим або й сотником стане. Проповідають про якогось Молявку чи Булавку Многопіняжного, що простим козаком був, навіть, мабуть, і не з козацького роду, а потім і сотником у Сосниці став, самим гетьманом настановлений.
Гетьманські козаки особливо поважно себе тримали. Вони біля самого престола, їм до неба ближче.
Особливо в теперішніх часах, у війні. Бо де ж козакові скорше показати себе, як не на війні?
— Мабуть, щось велике назріває. Гетьман раз у раз якісь листи пише.
— Підписує, бо писати — то Орликове діло.
— Ніби я того не знаю. Вашець мене не вчи.
— Я не вчу, а кажу, як воно є. Говорять, що у Польщу підемо.
— Нібито ми не ходили в Польщу! Аж на саксів поженуть.
— Як то на саксів? Цар з саксом тримає, а гетьман з царем.
— Нині з ним, а завтра — з другим. Війна — не жінка, у війні попи не вінчають.
— Що нам тим журитися? Куди коні, туди й віз.
— Поки сядем без коліс.
— Не крякай, бо ворон стріляють.
— А козаків ні?
— Звання козацьке — то життя собацьке.
— Бо ти чигиринець, а чигиринці спекли чорта в ринці.
— А таращанці з'їли його вранці.
— Та що ти з ними розговорюєш? Він малим родився, п'яним умре, що він знає.
— Тихо там! Гетьман іде!
Гетьман сходив з рундука з Кочубеєм як господарем під руки. Петрусь двигав на підносі срібні чарки і скляні
розструхани.
— Здорові були, панове товариство! — казав, наближаючися до столів.
— Доброго здоровля віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа.
Всі піднялися з місць. Тихо стало. Чути було, як вітер шумів листками.
Кочубей налив гетьманові чарку горівки. Гетьман подякував і підніс її вгору:
— За ваше здоровля, панове товариство, і за добро усього нашого козацького, українського народу, усіх добрих людей!
— За здоровля пана гетьмана! — відгукнули йому. Гетьман підніс чарку вдруге:
— А тепер вип'ємо за здоровля його милості генерального судді, і його зацної малжонки, і його доньок і синів, і за їх добре поводження. Честь і слава цьому дому!
Загули тулумбаси, козаки гримнули з пищалів, аж столи
задрижали.
Гетьман з Кочубеєм і зі своїми невідступними товаришами Орликом і Войнаровським підійшов до першого козацького стола.
— Сідайте, панове, і ми присядемо до вас.
— Просимо ясновельможність вашу і дякуємо за честь. Гетьман присів і повечеряв з ними. Хвалив, що давно вже не смакувала йому страва так, як тут, у Кочубеєвому дворі, в цей тихий ясний вечір. Та й воздух який! Як добре вино. Аж груди розпирає. І рад був гетьман, що таке велике товариство за столами сидить. Казав, що нагадуються йому часи Володимира Святого.
— Тоді як пили, то пили, а як били, то били! — кинув хтось із відважніших.
— Хто не жав, той і поживати не гідний, — відповів гетьман, відходячи до другого стола.
Обійшов усі, лишаючи по собі святочний настрій.
— Ніби херувим через двір перелетів, — говорив котрийсь.
— І ремствуй тут на нього! Диво не чоловік!
— А яка голова!
— Кождого по імені знає.
— Моє імено теж назвав.
— І де воно в тій невеликій голові зміститься!
— Голова то невелика, але розуму багато, не так, як у нашого брата.
— В нашого брата голова — як маківка зірката.
— А в нього — як з турецького маку.
— Зіркатою маківкою як вітер повіває, то й зерно розвіє.