19.11.93р.
Шiстнадцять з половиною - це розмiр рукавичок. Та дiвчина тендiтна, нiби скрипка. Але який болючий її дотик! Я знав її здаля. А вiдчував, як вiдчувають нiж у тiлi. Вона у снах моїх на роверi вiдром возила воду. Така близька й чужа, наче сусiдня держава. I недоторкана, як її кордони. Два тижнi - це чотирнадцять днiв. I бiльш нiчого. Тремтячий спогад живе у пляшечцi iз-пiд парфумiв. Про що ж я думав?… Цей бiль у головi породжує химери. Одне i теж. Лише за кiлька слiв вона дозволила менi померти. I я приймаю її милiсть. Моїм рукам пасує автомат, їх грубiсть покалiчить скрипку. Менi за неї лячно. Ця дiвчина… Хоч не одна, але єдина, як Батькiвщина.
20.11.93р.
- У цих лiсах живуть вовки i сови. Цi черевички затiснi. Ця жiнка дуже тлуста, їй страшно зазирнути в рот. - Я дочекаюсь райдуги. - У поїздi було так душно! Я не люблю собак, вони ночами виють. Сусiди завше сваряться. У неї четверо дiтей i хвора мати. У магазинi порожньо. Вiн так її кохав, що, кажуть, навiть вiшався, але невдало. - Ця квiтка дихає. - У бiлому винi втопилась муха, червоне дуже кисле. А може й навпаки. Пирiг у неї пригорiв, вiд нього тхнуло iмпортним шампунем. До речi, дуже дорогим. - Метелик пахне квiткою. - Ти вмiєш клацати зубами? Невже тобi не соромно? Ти знав про це й не розповiв менi!… Ти колешся, але м’який очима. - Кому болить роса? - Новий диван рипить, аж боязко дихнути. У нього п’яний нiс, а з рота пахне погребом. Їй сняться еротичнi сни. Ти їхав коли-небудь возом? - У неї також коси.
21.11.93р.
Листок опав, а музика торкнулась лiктя. Не лiктя, а душi. Нi, музика торкнулась лiктя. А душi торкнувся вiдчай. Додолу впало яблуко. Бо ти шарпнув за гiлку. Нi, випало з руки. Ти що - поранений? Убитий. Навiщо ж ти торкався слова? Це слово прикотила музика. Принесла, мов рожеву кульку. Хiба звучить не лiпше? Але ж неправда. А правда що? Що вiтер нам купив морозиво. Що ти вином розводиш сутiнки. Що ти сьогоднi плакав… Брехня!… Яке яскраве слово! Його принесла музика. Коли вона торкнулась лiктя, я здригнувся. Це, очевидно, вiдчай. Нi, музика. А яблуко?… Це вiдчай. Тобi, мабуть, болить? Це слово. Гамоване чи мовлене? Нiяке. Ти знов утiк. Нi, заховався. То ти живий? Вже музика торкнулась мого лiктя.
22.11.93р.
Менi давно не грав орган i не стрiчалося маленьке диво, а так хотiлось мати пасiку з семи джмелiв, а вечорами читати Бiблiю аристократкам-осам. Менi не сняться журавлi, а тiльки свiйськi гуси, котрi не бачили водойми. Ходiм посидимо на лавцi, поставим бiля лавки грушу, нехай пожуриться, у що нас одягнути. А краще напиши менi листа на синьому паперi молоком, та обов’язково щоб при свiчцi, а я знайду його в кишенi, коли шукатиму цигарку. А втiм, я не палю, вважай, уже й не дихаю, моє останнє «добрий вечiр» розгребла мала сiренька пташка, бо велика тримала в дзьобi сiрника. З рiднi зостався тiльки комин, хоча i вiн помiтно охолонув, життя банальне, як мiшок картоплi, та не банальнiше вiд нас, коли ми роззявляєм рота. До речi, поцiлуй мене у сиву скроню, холодними устами, навiть якщо це зовсiм недоречно. Менi вчувається орган.
23.11.93р.
Не маю бiльше слiв. Терпiння лиш на денцi. Прошу: прости. Так в голод просять хлiба. I не отримують. Руда мураха знала Окуджаву. Старенькi черевички вмiщались на моїй долонi. Поверненi назад слова молитви. Алiлуя! Хоч соловей живий i справжнiй, та голос в нього з пластилiну. З слiдами грубих пальцiв. Який оригiнальний спiв! Втiкає спогад до села. Копає яму на подвiр’ї. З рогатої худоби - тiльки пiвень. Вiн грошi заробляв рiзьбою по водi. I досягнув значних вершин у цiм мистецтвi. Майно пробачення не просить. Ми знову разом. Ти з вiрою в одну з своїх iдей. А я з невiрою в твою звичайнiсть. Не маю бiльше слiв.
24.11.93р.
Рацiональнiсть зубної щiтки породжує сумнiви. Однак годi про полiтику. Компетенцiю вишиваної сорочки давно передано макiтрi, яка нинi й засвiдчує нацiональнiсть аборигенiв. День такий короткий, що обiдати доводиться в темрявi i на етажерцi, позаяк вона єдина з меблiв зберiгає горизонтальну площину i не цурається прямих кутiв. На покутi помiж сметаною i жовтим салом пошанована борщем ментальнiсть приймає зубочистку з гiлочки калини, неначе естафету. Розлите молоко i ностальгiя. Горнятко всиновлене силою тяжiння, яка змiстилася вперед i трохи влiво у пошуках води i компромiсу. Настiнний календар лякав сопiлку постом. Продовжувач традицiй привiв з собою архаїчне веретено, котре усiм вiдрекомендував як засiб самооборони козацької старшини. Дзвонар, аби не загубити глузду, i в хатi не знiмає шапки. Кругом полiтика. Пiду врубаю дров.