— Виходить, усе, що ми пережили там, схоже на сон? — питає Тамара, з полегкістю зітхаючи. — Гіпнотичний сон на майданчику з різнокольорових плиток?
— Це схоже на навчання під час сну, — здогадується Павло. — Ми діставали інформацію під час сну…
— І в уяві діяли згідно з цією інформацією та своєю вдачею, — підхоплює Марко. — Це історичний музей-школа. — Ми потрапляли в епохи й ситуації відповідно до своїх, інколи неусвідомлених прагнень…
Ариольд: “Людина часто бачить уві сні те, що живе в її підсвідомості, здійснює те, на що в реальному житті ніколи не наважилася б. А в цьому штучно викликаному напівсні я цілком розкрився і побачив такі риси, які майже не виявлялись, але жили в мені в зародковому стані. Тепер я знаю, чого треба позбуватися”.
Павло: “Отже, насправді не було ні Асунди, ні дітей, ні землетрусу. Але тепер я розумію, що людству не загрожує спокій і бездіяльність. Я знаю про боротьбу, якій немає кінця…”
— Цікаво було б довідатися, як влаштовано цей музей-школу, — каже Марко.
— Як же ти довідаєшся? — питає Арнольд.
— Ми підемо до того будинку в лісі.
— Знову до куаплафрів? — лячно давиться на нього Тамара.
— Так, — ствердно киває головою Марко.
Земляни йшли лісом, розповідаючи одне одному про те, що побачили й пережили в музеї. Кожен хотів, щоб його вислухав Марко.
“Чому після музею Марко став нашим ватажком? — думав Павло. — І ніхто не суперечив, навіть Арнольд. Чому на цій планеті він став найголовнішим і найнеобхіднішим з усіх нас? А на Землі? Мабуть, там теж… Такі, як він…”
— Дивіться! — крикнула Тамара, показуючи вгору.
Високо над ними кружляв величезний птах. Він почав знижуватися.
— Це куаплафр, — сказав Павло.
“Велетень” опустився й привітав землян символічним жестом. Він обвів руками навколо себе, неначе обіймаючи ліс, небо, гори, а потім торкнувся своєї голови. Земляни почули його слова й зрозуміли, що означає цей жест:
“Планета — в мені. Тільки в моїй свідомості світ набуває сенсу”.
Марк голосно сказав:
— Тепер ми знаємо, що слово “куаплафр” означає — той, хто створює себе!
Земляни почули відповідь:
“Ви теж куаплафри!”
“Мабуть, він має рацію, — подумав Павло. — Ми теж — куаплафри”.
“Зараз у нас на планеті відбувається Велика Революція — докорінна перебудова людського організму, — почули земляни слова куаплафра. — Я — один із перших, хто відтворив себе в досконалішій формі. Цей процес триватиме вічно…”
Тамара згадала про “язика”, якого вони “рятували”. “Так ось чому він так спокійно говорив про своє зникнення в будинку, який вони вважали табором смерті. Виходить, він щезав, щоб знову воскреснути? Чи так воно насправді?”
Павло уважно слухав куаплафра. Щось у його інтонації здавалося йому дуже знайомим. Він напружував свою пам’ять, силкуючись згадати. Потім помітив, що й Арнольд, і Марко теж перебувають у такому ж стані.
“Чи згодні ви піти до Палацу перевтілення?” — запитав куаплафр.
“Він міг би наказати або примусити, однак питає в нас згоди, — подумав Арнольд. — Та, мабуть, це закономірно для таких істот, як вони”.
Біля входу до напівпрозорої будівлі, як і раніше, стояли “пуголовки”. Вони вітали землян тими ж символічними жестами, що й куаплафр.
Марк не втримався:
— І це їх ми збиралися підняти на боротьбу. А вони, очевидно, набагато розумніші від нас…
Земляни зупинилися на порозі лабораторії. Крізь оглядові віконця можна було зазирнути всередину. В одній з лабораторій бурхали енергетичні смерчі, спалахували блискавки.
“Організми обробляються ритмами енергетичних полів та хімічними препаратами, — розповідав куаплафр. — Отже, змінюється порядок чергування окремих ланок спадкового малюнка, структура живої тканини. Знищуються шлунок і кишечник — цей малопродуктивний апарат. Замість нього в сусідній лабораторії ставлять батареї Сімейра, які допомагають засвоювати величезну кількість енергії безпосередньо з навколишнього середовища…”
Тамара скривилася. Все це нагадувало їй складальний цех. Але тут складали людей. Думка ця глибоко вразила її, весь процес видався їй блюзнірським. Вона здивувалася, побачивши незворушне обличчя Марка і майже спокійне — Павлове. Тієї ж миті куаплафр звернувся до неї.
“Коли людину створює природа, причому не завжди досконало, — це тобі не здається блюзнірством? Чому тебе обурює те, що людина сама створює себе?”
Куаплафр вів землян з однієї кімнати до іншої. Він показував лабораторії, де людина-ембріон обростала новими органами чуття: ультразвуковим слухом, універсальними макро- і мікроскопічним зором, хімічними аналізаторами, різними енергетичними лічильниками, приймачами якнайтонших коливань. Куаплафр показав ділянки, де добудовувалася нервова система й мозок, створювалися нові сигнальні системи. Так “пуголовок” ставав куаплафром. Він міг вбирати в себе величезні порції енергії і потім використовувати її для роботи, для перебудови навколишнього світу. Його світосприймання розширювалося в мільйони разів, і в стільки ж разів розширювався внутрішній світ, ставав незмірно багатший і різноманітніший.
“Різниця більша, ніж між людиною і мурашкою, — думав Марко. — Я б хотів на секунду зазнати тих радощів, що доступні куаплафрам. Але яким жалюгідним видалося б усе моє попереднє життя! Я вже не міг би повернутися до нього… Ембріон…”
Із задуми Марка вивело запитання куаплафра: “Чи здогадалися ви нарешті, що сталося з вашим “язиком”, де його треба шукати?”
Слова ще гриміли у вухах, мов грім після блискавки. Але в пам’яті Марка вона сяйнула вдруге, і він усе зрозумів. Ступнувши вперед, сказав, нітрохи не сумніваючись:
— Це ви?
Земляни почули слова й водночас побачили сонце, що сходило над морем.
“Так, це я. Я — ембріон, такий, яким зробила мене природа, — тепер створив сам себе”.
Голос куаплафра весь час мінявся. Він звучав так, неначе слова переходили в мелодію. І ця мелодія супроводжувалася кольорами. Барви змінювались у такт словам; то спалахували веселкою, то м’якшали й блякли.
“Я кажу “сам створив себе” тому, що колись на Птееммі жили тільки “пуголовки”. Куаплафрів не було. їх не було ніде. Та настав такий момент в історії Піеемми, коли “пуголовки” зрозуміли благодатну істину: розумна істота стане по-справжньому великою тільки тоді, коли, усвідомивши свою недосконалість, почне сама себе будувати. Цей шлях був дуже важкий і складний. Іноді доводилося боротися проти самих себе: проти власної зарозумілості й наївних помилок, вихованих протягом тисяч років, проти фальшивого розуміння краси, проти інертності традицій і нелогічності розуму. Ми не відразу стали такими, якими є. Перші куаплафри були примітивні в порівнянні з нами. Ми виявимося примітивними в порівнянні з тими, якими станемо. Але це єдино правильний шлях. Шлях до ліквідації болісних протиріч. Шлях, де все залежить від нас самих. Шлях, який веде вперед… І емблема нашої планети — людина, яка створює сама себе. її посилають у космос на початку кожної передачі космобачення. Ви теж побачили її, але зрозуміли по-своєму: відразу ж злякалися й ладні були зненавидіти нас. Тоді ми переконали вас, що це — міраж…”
До землян підійшло ще двоє куаплафрів.
“Запрошуємо вас у світ, який ми створили”, — сказали вони. Марків здогад змінився впевненістю: “Ні, цей світ, збудований на симбіозі, не гра природи, а втручання розуму. Вони змінили не тільки себе, але й обличчя своєї планети, світ живого, саму програму — лінію еволюції, замінивши боротьбу видів симбіозом. Але як же тут удосконалюються види?”
Він почув відповідь:
“Твоя правда. Ми навчилися читати й змінювати спадкову інформацію організмів. Вивели нові види із заданими властивостями. А боротьба тривала. Але це боротьба за те, щоб приносити найбільшу користь іншому”.