А коли хлопчик вирішив, що коробочок уже, мабуть, повний, то полічив позначки — їх було вісімнадцять. Ого, вісімнадцять хрущів! Хлопчик написав на коробочку число вісімнадцять. А що це був неохайний хлопець і писав він абияк, то й написав одиничку не так, як годиться, — вгорі волосок, а вниз паличку, — а просто поставив паличку. А за нею — вісімку. Потім пішов додому й уже здалеку закричав:
— Мамусю, вгадай, скільки в мене хрущів!
Мама не вгадала. Тоді хлопець відкрив коробочок. А там не було нічого. Тому що той єдиний хрущ кінець кінцем і справді втік. І почав хлопчик плакати:
— Ой мамусю, якби ти знала, скільки я їх наловив!
Узяв у руки кришку коробочка, щоб прочитати, бо вже й забув.
— Вісімдесят один хрущ був у мене, вісімдесят один, я робив позначки!
— Вісімдесят один? — здивувалася мама й узяла в руки кришку, щоб перелічити позначки. — Але ж їх було тільки вісімнадцять! Бачиш, що може вийти через твою неохайну писанину! Ти перевернув коробочок і читав вісімнадцять навпаки, от і вийшло вісімдесят один!
Хлопчик витер очі.
— То їх, мамусю, було не вісімдесят один? — і зразу перестав плакати, а потім задоволено сказав: — Ну, то я радий, що в мене втекло тільки вісімнадцять хрущів!
І радів, що їх не втекло більше.
— Це був дурний хлопець, — кричали й сміялися личинки. — Дуже неуважний і нетямущий!
І жодна личинка не помітила, що Ферда під час розповіді для кожної з них побудував із травинок, трісочок і водоростей маленькі риштування, наче лаштувався зводити якийсь будинок або замок. На кожній личинці це риштування було інакше.
Ферда озирнувся, чи не йде тато-нетля, бо хотів довідатись, що той на це скаже. Але не побачив його. І не побачив ще когось. Якихось двох хлопчаків, що потай слухали його казку. Хто б це міг бути? Вони схожі були на дві молі, тільки крила на них висіли якось дивно. І ті хлопчаки говорили між собою:
— Цього разу ми напевно визволимо Ферду.
Другого дня Ферда звідусіль позносив нові травинки й трісочки, приніс гарних камінців з рівненькими боками, які блищали й світилися, наче вогники. Приніс навіть кілька надкриль яскравих жучків.
Усе це підготувавши та поскладавши, він узяв стеблинку, порожню всередині, й знову покликав на казки. Личинки бігли наввипередки! Вони випливали нагору з усім, що на них було, бо всі хотіли бути першими й сісти найближче. А Ферда почав нову казку.
ЯК ГУСЕНИЧКА ПЛЕЛА СОБІ ПЛАЩ
За двома полями та трьома лісами жила колись Гусеничка, яка дуже любила чепуритися. Щодня ця чепуруха чесала собі шерстку, вив’язувала на ній бантики, а коли часом зустрічалася з якоюсь іншою гусеничкою, то розмовляла тільки про моди.
Коли вона виросла і настав час перетворюватись їй на метелика, Гусеничка почала плести собі плащ. Бачите, кожна гусеничка, перед тим як стати метеликом, повинна зробити собі плащ. Коли плащ готовий, гусеничка загортається в нього з головою й засинає. А коли прокинеться й плащ на ній трісне, тоді вона вже не гусеничка, а метелик, який може одразу ж летіти куди схоче. Так буває з усіма гусеничками.
Наша Гусеничка мала великий клопіт.
— Який же треба виплести плащ, щоб стати гарним метеликом? — питала вона в маленької гусенички, яку випадково зустріла.
— Не знаю, пані, я собі виплету який зумію, — відповіла маленька гусеничка.
Потім прилетів метелик-білан.
— Якої ви про це думки, пане Білане? Ви ж так багато літаєте по світу.
— Погляньте на мене, пані, — сказав Білан, — я увесь білий. Цього року буде в моді біле.
Так Гусеничка почала плести білий плащ. Але по траві прилізло Сонечко. Подивилося й сказало:
— Де там біле! Ви ж бачите, що я все червоне в цяточку? Ми всі в такому ходимо.
Тоді Гусеничка почала плести червоне в цяточку, а той білий початий шматок залишила. Коли це де не взявся найкрасивіший метелик Махаон.
— Ви, пані, плетете собі червоне в цяточку? Я такого зроду не бачив. Я б не хотів собі нічого іншого, як жовте в чорну смужку! — і відлетів.
Гусеничка швидко послала по жовте й чорне прядиво й почала плести далі жовте в чорну смужку.
За хвилину пришкандибав Золотоголовик і теж почав вихвалятись:
— Гляньте-но, пані, я щойно виліз із лялечки. Ге? У мене одяг найновіший. Ге? А погляньте-но, що на мені? Мінливо-зелене, аж блищить і переливається. Ото ж бо! — й крутнувся перед Гусеничкою на одній нозі.