Гусеничка замислилась, потім узяла мінливо-зелене й почала його приплітати до інших. Тут поблизу йшов Цвіркун.
— Дивуюся на вас, пані, що ви завдаєте собі стільки клопоту. Чи ви не бачите на мені, який елегантний чорний колір? А що б ви сказали, коли б побачили мою дружину?
Що було Гусеничці робити? Чорний колір був справді елегантний. І вона доплела плащ чорним. А як плащ був уже готовий, Гусеничка почала ним загортатись. Раптом близько пролетів писклявий Комар.
— Ай-ай-ай, ай-ай-ай, — пищав він, — пані, вас хтось забруднив.
А коли підлетів ближче, побачив, що то не бруд, а просто такий у Гусенички строкатий плащ.
— Пробачте, а який же з вас буде метелик? — з цікавістю запитав Комар.
Але Гусеничка не знала. Загорнувшись у плащ, вона вже поволі заплющувала очі й засинала.
— Я спитаю в метеликів, — запищав Комар і відлетів.
Та метелики цього теж не знали.
— Ми самі цікаві знати, який метелик з неї вийде, коли розірветься той плащ. Чи білий, чи червоний у цяточку, чи жовтий у чорну смужку, чи мінливо-зелений, а чи чорний? — сказали вони й почали доглядати лялечку, аби побачити, якого кольору буде метелик, що вилетить з неї.
Чекали, чекали й по черзі вартували.
Аж одного дня знайшли вони лялечку порожньою. Гусеничка-чепуруха перетворилася зовсім не на денного метелика, а на такого, що літає тільки поночі. І ніхто ніколи не побачив, якого, власне, кольору вона була. Тож вона сушила собі голову над кольорами свого плаща цілком даремно.
Ото личинки сміялися! Одразу ж загомоніли й почали сперечатися, якого кольору був той метелик. І ще довго б сперечалися, коли це одна з них раптом глянула на другу й закричала:
— Що це на тобі? Якась вежа!
А друга волала:
— А на тобі якась верандочка!
А третя:
— А на тобі виросло якесь коло!
І галасували б ще й далі, якби татко не закричав був з очерету:
— А ходіть уже у воду!
Того разу Ферда побачив батька, але хлопчиків, які схожі були на міль і які сьогодні знову потайки слухали його казку, не побачив. Вони ховалися в траві й говорили між собою:
— Сьогодні візьмемося до праці. Ферда скоро буде вільний.
Тієї ночі Ферда спав неспокійно, часом він чув біля себе якісь звуки — ніби хто різав щось і стукав. Уранці Ферда знову назбирав матеріалу й почав розповідати третю казку.
ПРО БЛОХУ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ХЛОПЧИКА
Жила колись блоха, що хотіла стати бодай на деякий час людиною.
Як це зробити? Пішла вона до жука-чарівника й розповіла йому про своє бажання.
— Люба блохо, — сказав їй чарівник, — це не так просто стати людиною. Ти стрибаєш — гоп-тут, гоп-там! А людині так не можна. Спочатку тобі треба навчитися добре ходити, як ходять люди.
Це було нелегко. Блоха пробувала всіляко й нарешті прив’язала до кожної ноги по важкому камінцю, щоб не можна було стрибати, й таким родом добре навчилася ходити помалу, як ходять люди.
Коли ж блоха знову прийшла до чарівника, він зробив з неї людину. А що була та блоха ще дуже молода, то обернулася вона на хлопчика у великих черевиках. У черевиках лежали гирі, щоб хлопчик не міг стрибати. Через три роки він мав знову обернутися на блоху.
Хлопчик у великих черевиках почав ходити до школи. Повагом, помалу. Але часом він забувався. Одного разу, коли його викликали до дошки, він вискочив так, що розлив чорнило й ударився головою об дошку. Часом, коли хлопчик переходив вулицю, де їздили трамваї та автомобілі, то він перебігав її так швидко, що люди думали, чи не сталося якогось лиха, лякалися й кричали: «Рятуйте!» або «Пожежа!».
Тож, щоб бути важчим і щоб так не стрибати, мусив хлопчик приладнати до черевиків іще підкови, залізні гайки та інші речі, які знайшов на вулиці.
Якось у школі діти вчилися стрибати у висоту. Дехто з хлопців стрибнув на півметра, дехто — тільки на чверть, а наш хлопчик стрибнув на цілий метр. А потім викинув із черевиків дві залізні гайки і — гоп! — стрибнув аж на два метри.
Побачив це вчитель і вирішив, що той хлопчик повинен стати спортсменом, і записав його до найзнаменитішого спортивного клубу.
Зрозуміло, що наш хлопчик потім усі змагання із стрибків вигравав, про нього писали газети цілого світу, і кожна дитина між іграшками мала його фотографію. Коли ж траплялося, що про хлопчика два дні чомусь не писали й не говорили, він відривав од черевиків одну підкову, щоб бути легшим, і одразу стрибав на півметра вище.