— Ну і як-знайшли скарб?
— Звичайно, знайшли. Якби не знайшли, то й досі нікого б не пускали у печери.
— А зараз пускають?
Шофер у відповідь кивнув.
— І ви самі теж там були?
— Звичайно! Всі були!
— І знайшли що-небудь? Хоч одну золоту монету?
Шофер лише усміхнувся.
Дорога врізалась у гори і хитромудро запетляла. Ще п’ять чи шість разів відкривалася на поворотах блакитна морська гладінь, а потім машина помчала вузьким тунелем поміж скель. Час від часу тунель перетворювався в нешироку долину, а схили ставали пологішими. Серед темної зелені листя рожевіли незнайомі квіти.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Скачка з перешкодами
В одній такій долині водій зупинив машину біля невеличкого будиночка із світлого каменю. Звелівши Тарасюкові чекати, він увійшов до будинку.
За хвилину вибіг назад, скочив на своє сидіння, увімкнув мотор і, розвернувши машину, не кажучи ні слова, погнав її назад. Неподалік від початку долини дорога спускалася до самого берега річки. Власне, річкою її не можна було назвати. Це був потік метрів п’яти-шести завширшки з дрібної, добре промитої гальки, і тільки посередині цього кам’яного потоку шумував і булькав струмочок.
Машина тихенько з’їхала на кам’яне річище і, ідучи по ньому, стала віддалятися од шосе. Лише тоді, коли машина від’їхала далеченько, шофер зупинив її і з полегкістю зітхнув:
— Мало не вскочили в халепу! Добре, що хлопці попередили! Я піду до шосе, гляну навколо…
Він вискочив із “доджа” і зник у прибережному чагарнику.
Тарасюк теж виліз з машини. Витяг з багажника і заховав про всяк випадок у кущах чемодан.
Поклав до кишені ключ від запалювання, який залишив шофер і, шурхочучи галькою, рушив у тому ж напрямку.
Шосе було ще приховане деревами, коли Тарасюк почув важкий гул — мабуть, їхала якась дуже навантажена машина. Він побіг по вузькій стежечці до шосе, заховався за густим чагарником. Повз нього з оглушливим тріском промчали два мотоцикли з поліцейськими. Потім виповз тягач військового зразка з довгим шестивісним причепом. Причеп мав високі борти, тому роздивитися, що було в кузові, не вдалося.
Як тільки Григорій вирішив вийти на шосе, знову почувся тріск мотоциклів. За мотоциклами проїхав ще один тягач з причепом:
Потім настала довга перерва.
Тарасюк вернувся до машини, знову поклав чемодан у багажник і став терпляче ждати.
Минула година, півтори — шофера не було.
Час від часу од шосе долинав приглушений тріск і відразу ж після нього сильний гул. Рух ішов повним ходом!
Почало смеркати. Великі, а за ними й малі зорі встелили темно-синє небо. Під колесами машини, немов скло, вигравала вузька течія струмка.
Нарешті неподалік зашурхотіло каміння, і почувся знайомий голос:
— Живі?
— Умер! — спокійно відказав Тарасюк.
— Зачекаємо до ранку чи спробуємо проскочити?
Григорій подивився на годинник. Пів на другу.
— Догнав — не догнав, а погнатися можна, їдьмо!
Шофер увімкнув мотор і вивів “додж” на шосе.
Вони проїхали долину з будиночком, що невиразно білів, і знову помчали вузькими тунелями. Праворуч та ліворуч пливла темрява, і лише зверху висріблювалась від місячного сяйва смужка неба з великими зорями.
Під рівномірне рокотання мотора Тарасюк задрімав.
Його розбудили гучні голоси.
Машина стояла на узбіччі шосе. Шофера на місці не було.
Почулися швидкі кроки, і до машини підійшов водій.
— Прокинулись? Можете спати далі! — буркнув він. — Напоролись!
— Поліція? — запитав Григорій.
Шофер мовчки кивнув.
— І скільки доведеться чекати?
— Кажуть, недовго. Але до пуття ніхто не знає. Може й до ранку. Я ж попередив пана…
— Та що там! — сердито сказав Тарасюк. — До вас у мене претензій немає. Ви ж зробили все…
Попереду на шосе засвітився ліхтар, промінь мацнув машину.
Григорій вийняв із чемодана пачку московських сигарет, дав шоферові, а потім виліз із машини й попрямував до ліхтаря.
Він підійшов зовсім близько І побачив високу постать поліцейського в плащі та фесці.
— Нізащо не можу, — сказав поліцейський, як тільки Тарасюк підійшов до нього. — І не просіть!
— І не треба, — байдуже мовив Григорій. — Я ще молодий. Мені поспішати не обов’язково.
Поліцейський усміхнувся. Він був принаймні вдвічі старший від Григорія.