Коли вона подзвонила професорові Бочковському додому вдванадцяте, вслід за нескінченно довгим басовитим гудком щось клацнуло, і чоловічий, на диво тихий голос (Майя сподівалася від професора лев’ячого рику) вимовив:
— Слухаю.
І тут Майя мало все не зіпсувала. Замість приготовленого заздалегідь “селям алейкум”, вона розгублено пробелькотіла:
— А мого брата теж звати Сергій…
— Гм… Буває, — сказав професор. — А як вас звуть?
— Майя…
-¦ Ах, це ви! Чував! Чував! Я до ваших послуг.
Аж тут нарешті Майя заспокоїлась. Вона набрала в легені якомога більше повітря і чітко вигукнула:
— Селям алейкум!
— Алейкум селям, — механічно відповів професор. — Я до ваших…
— Візьміть мене до себе, — по-арабськи сказала Майя.
— Куди — до себе?
— В університет. Світло вашої ученості розсіє темряву мого неуцтва! — по-арабськи сказала Майя.
— І скільки таких фраз вам пощастило завчити? — з цікавістю запитав Бочковський.
— Не злічити зірок на небі, не злічити піщинок у пустелі, але слів у людей ще більше!
— Почекайте! — заблагав професор. — Почекайте! Що у вас з тригонометрії?
— П’ять!
— З алгебри?
— П’ять!
— З фізики?
— П’ять.
На тому кінці проводу запала тиша. Очевидно, професор розмірковував.
Потім трубка промовила все тим же тихим, але вже абсолютно офіційним голосом:
— Чекаю вас на кафедрі о чверть на десяту.
— Дякую! — сказала Майя. І хвацько додала, звичайно, теж по-арабськи: — Краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути.
Відтоді минуло шість років. “Наш наймолодший старший науковий співробітник”, — говорили про Майю Кремньову в Інституті східних мов.
— Майя Кремньова? — перепитав Матвій. — Так це ви прислали телеграму? — Він журно зітхнув. — Визнаю, винен. Справді, відповіді не послав. І навіть телеграму вашу віддав одному товаришеві. Як накажете спокутувати провину?
— Для початку покажіть мені, звідки вони прилетіли.
— А ви певні, що вони прилетіли?
Майя пильно глянула на Бєлова. Очі в неї були карі, дуже яскраві, а брови здіймались до скронь навкіс, що надавало її обличчю дещо здивованого виразу.
— Звичайно! Треба бути цілковитим дурнем, щоб не бачити слідів космонавтів буквально на кожному кроці!
— Наприклад? — губи в Матвія здригнулися.
— Це ще вам потрібний приклад? Та перша-ліпша легенда про будь-якого бога! “Зійшлі з неба були на землі днями тими”. Це Біблія. І не тільки християнський Бог. Магометанський аллах, іудейський Яхве, індійський, ескімоський, негритянський, полінезійський — всі боги дружно сходили, злітали, падали, спускались! Звідки? З неба! А хто тільки не здіймався на небо? І Єнох, і Христос, і Мітра, і Кецалькоатль, і сотні інших легендарних осіб.
Чому всі ці історії неодмінно треба було придумувати? Чому не припустити, що все відбувалося значно простіше? Прилетіли з неба могутні космонавти на ракетних кораблях. Неандертальці, зодягнуті в звірині шкури, почали їм поклонятись, як вищим істотам, а потім запам’ятали цей випадок і передали його в спадщину своїм нащадкам!
Хіба ви не знаєте, що інки визнали за богів іспанців, уся могутність яких полягала в вогнепальній зброї і конях.
— Не ображайтесь, будь ласка, але зовсім не обов’язково було прилітати космонавтам, щоб наші темні предки придумали собі богів.
— Не обов’язково! — знизала плечима дівчина. — Могло бути і так і сяк. Але ви збираєтесь спокутувати свою провину? Так показуйте, звідки вони прилітали!
— Що б я дав, аби тільки взнати це! — вимовив Матвій, помовчавши. — Довідатись і сказати людям: “Дивіться всі! Ось найближче місце в космосі, де живуть ваші брати по розуму!” Але, на жаль, космонавти, про котрих ми з вами говоримо, поки що не повідомили мені, в якому довідковому бюро можна спитати, звідки вони…
— Отже, будемо шукати це довідкове бюро? — Майя з надією глянула на Матвія. — Дайте мені завдання.
Рука Бєлова ненароком потяглася до потилиці, але він вчасно опам’ятався і зняв з плеча неіснуючу порошинку.
— Яке, власне, завдання? — сказав Матвій спроквола.
— Яке завгодно! — коротко, проте енергійно відповіла дівчина. — Треба їхати в Хірбет, про який написано у вашій статті, — поїду в Хірбет. Треба сидіти в бібліотеці — буду сидіти в бібліотеці. Треба мити підлогу в лабораторії — митиму підлогу.
Бєлов машинально глянув на чисту підлогу і тим самим невпевненим тоном промовив:
— Підлогу мити, мабуть, не треба. В Хірбет уже поїхали без нас з вами…