— Як же, дідусю, — раптом заговорив Халід, — як же не пам’ятаєш? Хіба не ти розповідав мені про велетів?
— Це казка, а ми ведемо розмову про серйозні речі! — сердито сказав дідусь і почав люто вибивати люльку. — Коли старші розмовляють, молодші повинні мовчати, — за хвилину пробурчав він.
Майя бачила, що дідусь не має бажання розповідати. Але не могла ж вона відмовитися од своєї мети!
— Росія — велика країна, — тихо мовила дівчина. — Коли в Москві лягають спати, на Сахаліні вже йдуть на роботу. Ось яка величезна моя країна… Є на ній теплі моря і прохолодні ріки. Є долини, вкриті апельсиновими гаями, і гори із сніговими шапками. І я могла б поїхати до будь-якого, найпрекраснішого місця… Але я приїхала до вас — у Саммілі!
Майя крадькома глянула на дідуся і, переконавшись, що він уважно слухає, вела далі:
— У моїй великій країні живе дуже багато людей — росіяни, таджики, вірмени, якути, чукчі та ще майже біля двохсот народів-братів. І я могла б вивчити прекрасну мову будь-якого з них… Але я вивчила вашу мову. Я вивчила в Москві вашу мову і приїхала до вас у Саммілі.
Якби ти спитав мене, батьку, чого я приїхала, я відповіла б тобі: “По казки”. А якби ти спитав мене: “Невже в Росії мало своїх казок?” — я відповіла б тобі: “Багато”. Але в кожного народу — своє серце. У кожного серця — своя пам’ять. Якщо хочеш пізнати серце іншого народу — узнай його казки!
Майя знову глянула на Джафара і зустрілася з його уважним поглядом.
— Далеко їздити — потрібні великі гроші, — сказав дідусь. — Твій батько, молода пані, мабуть, дуже багатий?
— Я не маю батька, — дивлячись у вічі дідусеві, сказала Майя. — Коли він був живий, все його багатство було в його розумові. І в його душі. І в його друзях. А потім він пішов на війну. І його вбили фашисти.
Він поспішав на допомогу нашим друзям-чехам. У чехів є гарне старе місто на повноводій блакитній ріці. Війна вже кінчалася. Але фашистам усе ще було мало людської крові. І вони вирішили зруйнувати це місто. Та чехи взяли в руки зброю, щоб врятувати свої хати, збудовані дідами й батьками. З рушницями вони пішли проти гармат. Треба було їм допомогти. І мій народ прийшов на допомогу. Тільки не всі повернулися додому. Мені тоді не було і п’яти…
— Дозволь мені розповісти! — прошепотів Халід, благально дивлячись на дідуся.
Старий насупив сиві брови, поклав суху темну руку на гостре хлопчикове плече і сказав:
— Слухай, донько!..
В ті дні, коли по Арабській землі текла Велика ріка, оточена густими лісами, там жило могутнє плем’я велетів. Величезні були вони тілом своїм, але ще більші — мудрістю.
Одного разу вирішили велети заволодіти самим сонцем. Збудували високі вежі й почали вилазити на небо.
Розгнівався аллах і в пітьмі нічній розбив їх засліплюючим вогнем. І кинув їх у пекло — нижче дна морського. І перетворилася Арабська земля на пустелю…
Майя затамувала подих. Адже це та ж сама легенда! Легенда, двісті років тому записана Іоанном Бейрутським…
…Увечері, за вечерею, вона розповіла дивну легенду своїм товаришам.
— Уявіть собі, що мудрі велети — наші брати з космосу. І їхні вежі — зоряні кораблі. І штурм неба — відліт. І стовп розпечених газів із дюз. І оглушливе ревіння двигунів. І наших далеких предків, що в чорну ніч спостерігали цю картину…
— Знати пташку по льоту, філолога — по уяві, — стомлено пожартував Фернан. — : Ви не ображайтесь — у кожного своя робота. Однак не віриться, щоб якась важлива істина могла зберігатися тисячоліттями в такому недосконалому сховищі, як казка. Казка — не рукопис і навіть не малюнок…
— Я не ображаюсь, — задумливо сказала дівчина. — Послухайте, Фернане, ви не знаєте, чому ущелина Джаббар називається саме так — “Джаббар”?
— Не знаю. А що?
— На одному із північноафриканських діалектів “джаббар” означає “велет”…
— А Гібралтар за старовини називався Геркулесовими стовпами! Ну й що далі?
— Що далі? А далі я хотіла спитати вас, чи знаєте ви пісеньку про шимпанзе?
— Начебто ні, — всміхнувся Фернан.
— Ну, то слухайте!