Вони мовчки попоїли.
Григорію не хотілося спати.
Фернан, який перенервував через радіограму ще до приходу Віллі, теж порушив звичний розпорядок.
Вони мовчки сиділи біля приймача і ловили потоки вістей, що йшли від усіх радіостанцій світу.
— Ти тільки уяви собі, — тихо промовив Фернан, — ще якихось шістдесят літ тому людина могла побудувати перший радіомісток на два-три кілометри. Сьогодні — радіомостище завдовжки в мільйон миль… Що буде через п’ятдесят років? Доберемось до якогось Тау Кита?
— Я не знаю, Коли це буде. Але ми з тобою, Фернане, як це не дивно, можемо прискорити цю подію, — озвався Тарасюк.
Фернан скептично посміхнувся.
Біля намету почулося голосне іржання.
— Нарешті! — вигукнув Тарасюк і відхилив брезент.
В нічній пітьмі виднілися лише зорі та невиразні обриси якоїсь темної маси.
— Надто пізно для молоденької дівчини! — пробурчав Фернан. — А втім, я й забув, що у вас прекрасний провідник…
— Де ви? — крикнув Григорій і зробив крок у пітьму.
Ніхто не відповідав. Тільки чулося важке дихання стомленої тварини.
Теплі кінські губи ткнулися Григорієві в руку.
Він швидко провів по шиї коня, потім по сідлу.
Сідло було порожнє і холодне.
— Що тут діється, хай йому біс? — сонно промимрив Фернан.
— Біда! — крикнув Григорій. — Майїн кінь прискакав сам!..
— Спокійніше! Спокійніше! — підбіг Фернан. — Коли б з ними щось сталося в дорозі, кінь ніколи б їх не покинув. Ти не знаєш тутешніх коней — вони не кидають господаря в біді! Очевидно, Майя з хлопчаком лишились у Джаббарі. От коли нам згодився б вертоліт Сміта!.. Тепер уся надія на коня. Погодуй його… Я до діда Джафара!
На світанку мертву ущелину розбудив стукіт копит і гул голосів. Перший ішов Вороний. Дід ні разу за всю дорогу не натягнув повода — кінь сам вибирав шлях.
Поминувши дві гостроверхі вершини на початку ущелини, кінь несподівано перейшов учвал, помчав прямо до невисокої скелі з пологою вершиною і як укопаний зупинився біля великої купи кам’яних брил.
Став, одкинувши назад суху, тонку голову, і тривожно заіржав.
Вершники скочили з коней і підбігли до каміння.
— Тут був вхід у печеру? — спитав Тара-сюк.
— Тут, — тихо відповів Джафар. Доторкнувся до однієї із брил і так само тихо сказав: — Пилу немає. Обвал стався цієї ночі.
— Ввечері! — почувся звідкись з-за каміння Майїн голос.
Через хвилину дівчина і хлопець стояли поруч з дідом.
— Живі! — вигукнув Тарасюк.
— Де кінь? — суворо сказав дід.
— Там! — Майя простягла руку до того місця, де купа каміння стикалася з суцільною скелею.
Халід завмер, не в силі звести очі.
— Нащо вам треба було тягти в печеру коня? — не витримав Фернан.
Але Майя ніби не чула його запитання. Вп’ятьох вони почали розбирати каміння.
— Дивний землетрус, — сказав Фернан, спираючись плечем на величезну брилу. — Звалилася тільки одна скеля і тільки в одному місці! Можливо, Майя все-таки пояснить нам, що сталося?
— А я й сама нічого не розумію… Ми втрьох були в печері — я, Халід і Віллі… Та ще Халідів кінь… Сміт фотографував нас.
Потім я дивлюся — щез. Я вийшла сюди. Бачу — він сидить на самому верху і, як завжди, свердлить дірки… Я ще й спитала, чи не набридло… Він сказав, що скоро закінчить. Тоді покликав Халіда і попрохав його принести бачок з водою від вертольота; вертоліт стояв он там.
Потім Віллі навіщось вилив усю воду в дірки і засунув туди якісь дроти.
Тоді він спустився із скелі, сів у вертоліт і помахав нам рукою. Коли вертоліт полетів, ми з Халідом повернулися назад — і замість входу в нашу печеру…
— Вибух? — швидко спитав Тарасюк.
Майя похитала головою.
— Навіть звуку обвалу не чули. Щоправда, вертоліт тріщав над самим вухом… Халід нізащо не погоджувався піти без коня. Довелося послати до вас Вороного — самого…
Ще один камінь, ще один — і зверху з’явився чорний пролом.
Халід перший видерся нагору, засунув голову в отвір і, енергійно працюючи ліктями, протиснувся між стелею печери і брилами кам’яних уламків.
Сонце вже зайшло, коли коня було нарешті звільнено з полону. Ліхтар, взятий Фернаном, уже не світився — кінчилася батарея. Відра, щітки, Майїна сумка — все так і лишилось у печері.
Григорій довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима і в думці перебирав події останніх місяців, намагаючись відшукати в них якісь факти, котрі допомогли б йому зрозуміти те, що сталося сьогодні.
Без сумніву, дивний обвал зробив Сміт. Отже, і його раптовий від’їзд — не випадковість.