Ідучи повз вестибюль, Бєлов побачив своє відображення в дзеркалі й жахнувся. Щоки заросли рудуватою щетиною. Бакенбарди робили його ще більше схожим на великого поета.
Він одвернувся від дзеркала і тільки зараз помітив довготелесу постать, що підводилася з вахтерського крісла.
Постать випросталася й лагідно промовила Тарасюковим голосом:
— Ти пам’ятник собі воздвиг нерукотворний?
Якби Бєлов не пробув три дні та чотири ночі зачинившись у лабораторії, то, можливо, й здивувався б, побачивши свого друга. Тарасюкові очі почервоніли так, ніби це не Матвій, а він просидів за приладами три доби підряд. Підборіддя стало схоже на чорну щітку.
Але вдало закінчивши роботу, Матвій був надто стомлений і надто сповнений радістю, аби щось помітити.
Звідки йому було знати, що закінчивши роботу з апаратами й матеріалами, необхідними для дослідження фарби, Григорій не тільки не байдикував, чекаючи результату, але, навпаки, працював усі останні дні (і навіть частково ночі) поза всякою нормою.
Матвій здивувався б, якби довідався, що останні три доби Тарасюк терміново готував нову експедицію, вів нескінченні міжміські телефонні розмови про справи, що мали безпосереднє відношення до його, Бєлова, гіпотези, розмови з людьми, вельми далекими і від астрономії, і від археології.
Ще більше здивувався б Матвій, якби довідався, що всю цю метушню викликала вручена Тарасюкові академіком старовинна рукописна книга про подорож по Московії з описом численних “див і чудес”.
…Проте Бєлов нічого цього не знав і тому на Тарасюкове запитання про нерукотворний пам’ятник відповів без ніякого сумніву:
— Воздвиг! Вони прилетіли двадцять тисяч років тому.
— Шкода! — вигукнув Григорій. — Ми з тобою спізнилися всього на двісті століть! Коли ти зможеш доповісти на секторі?
— Завтра, — рішуче відповів Матвій.
— Завтра ти спатимеш! — так само рішуче заперечив Григорій і, обійнявши Матвія за плечі, повів його до виходу. — Завтра ти спатимеш, як ховрах. Позавтра — готуватимеш доповідь. А я маю термінову справу. Доведеться відлетіти з Москви…
Вони вийшли з інституту. Тарасюк посадив Бєлова в машину, сів сам і ввімкнув запалювання.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Серьогін діє
Питається, де справедливість?
Адже все почалося саме в Леоніда Серьогіна, з того, що до нього прийшов Матвій Белов.
Якби не журналіст Серьогін, то ще невідомо, як пішло б діло у фізика Бєлова, археолога Тарасюка, спелеолога Гізе, філолога Кремньової, Халіда та багатьох інших людей, так чи інакше причетних до всієї цієї історії.
І незважаючи на це, саме Серьогін лишився десь збоку. Така журналістова доля. Ти перший про все довідуєшся, ти дістаєш найкращий матеріал, ти не спиш ночами, щоб він вийшов якнайцікавішим. І наслідок? Лише найближчі друзі іноді помітять твоє прізвище під нарисом чи репортажем. А всі інші тобою зовсім не цікавляться. їх цікавить лише те, про що ти написав.
В історії з саммілітами Серьогін не зміг привернути до себе уваги навіть найближчих друзів. Стаття пішла за підписом автора гіпотези, і ніхто в усьому світі, крім працівників редакції, не знав, скільки довелося йому, Серьогіну, просидіти над нотатками Бєлова, що зацікавили цей же світ…
Звичайно, Леоніда попередили про майбутню подорож до пустелі. І, звичайно, він зробив усе, щоб узяти в ній участь. Але попасти до академіка на прийом йому не пощастило. А якийсь професор, у котрого на столі вже лежали документи Тарасюка, і Кремньової, погодився прийняти його лише на одну хвилину, та й то після того, як літня дама-секретар не витримала його настирливих домагань.
Вислухавши журналіста й неуважно проглянувши такий довгий і переконливий лист за підписом головного редактора газети, професор сказав, що кореспондентам у Саммілі нічого робити. От коли експедиція привезе звідти щось цікаве, то тоді товариші кореспонденти матимуть змогу ознайомитися з усіма матеріалами детально й писати про них хоч і в усіх газетах…
Поїзд ішов з Далекого Сходу в Москву. Він був у дорозі п’яту добу, і найакуратніші пасажири вже починали складати потроху деякі речі.
Леонід Серьогін, який повертався з чергового відрядження, і його попутник, невисокий, кремезний чоловік років тридцяти, до складу найакуратніших пасажирів не належали. Почасти через свій вік, почасти тому, що речей у них майже не було.
Багаж кореспондентів, як відомо, складають в основному блокноти, плівки й фотоапарат. Леонідового ж попутника цілком задовольняла велика сумка, котру в будь-який момент можна було закинути за плече, наче рюкзак. Він був геологом і розповів Серьогіну, що за останній рік переносив у руках і за плечима більше вантажів, ніж їх везе поїзд. А зараз він іде у відпустку, і, крім бритви “Супутник”, трусів для купання та кедрових горіхів, йому нічого не треба.