Абсолютна безпринципність при виборі засобів з очевидною тенденцією до найгірших.
Незрівнянна зухвалість, з якою він сам собі суперечить, до того ж подає це як заслугу.
Жахливий егоїзм, що дозволяє йому з холодним серцем приносити у жертву навіть своїх найвідданіших прибічників без огляду на дружбу, якщо це йому вигідно.
І головно патетично-акторська віртуозність на межі з геніальністю63.
Для Паоло Валера, ексцентричного представника революційного соціалізму fin de siècle[16], прихильника інтервентизму та керівника щотижневика «La folla», з яким співпрацював Муссоліні, останній був усього-на-всього революціонером без морального загартування, що безчесно перейшов од пролетарської боротьби до буржуазних верхівок влади64.
Антифашисти вважали Муссоліні безсумлінним «авантюристом», наприклад, ліберальний соціаліст Карло Росселлі («Авантюрист у світі культури, як, до речі, й у світі політики, він не мав жодної чистої та послідовної думки, а найголовніше жодної чесної інтелектуальної роботи»)65 і анархіст Камілло Бернері66.
Як зазначав Де Феліче67, в антимуссолінівській літературі, зокрема в творах перших антифашистських вигнанців (декого ми щойно цитували), вбачаються спроби описати Муссоліні як людину огидну з етичної та неспроможну з інтелектуальної точки зору, тут відчувається тон особистої інвективи[17], морального докору та кинутої в обличчя дискредитації, тон, який іще довго пануватиме в політичній культурі Італії. На сьогоднішній день саме такий викривальний аналіз, спрямований майже повністю на моральне, а заразом і політичне знищення постаті диктатора – підхід, що історично отримав право на існування через потребу (і це гостро відчували інтелектуали-антифашисти тих часів) протидіяти зростаючій ідеалізації диктатора, яку просував не тільки режим, а й міжнародна преса, – найбільше посприяв тому, що врешті-решт сформувався політично ефективний (і навіть необхідний), але історично фальшивий і зневажливий образ Муссоліні, а разом з ним, власне, й фашизму, хоча те ж саме можна сказати й про деякі прояви його ідеалізації – і до сьогодні ми від цього не визволилися.
Утім, навіть присвячена Муссоліні література, що у великій кількості з’явилася після Другої світової війни – коли негативне зображення його особистості та його ролі в історії набули фактично офіційного статусу, – довго надавала перевагу зневажливим інтерпретаціям, які можна було віднести радше до відвертої фальсифікації, моралізаторських і психологічних вигадок, ніж до історично-політичного наративу. На думку спадає приклад славнозвісної сторінки щоденника, яку оприлюднив Кроче в 1948 році (хоча запис зроблено 2 вересня 1943 року), де постать екс-диктатора та його «нікчемна», на думку філософа, особистість були вимальовані так: «У дійсності він був людиною невеликого розуму, що добре пояснює повну відсутність у нього моральної чуттєвості, неук, невігластво якого полягало в тому, що він не хотів знати й не знав елементарних речей про загальнолюдські та соціальні стосунки, нездатний до самокритики, нечутливий до докорів сумління, зарозумілий, позбавлений будь-якого смаку в кожному слові та жесті, завжди на межі грубості та пихатості»68.
Саме таке антиміфологічне та розвінчане зображення Муссоліні, якого вважали то кровожером, то актором, то чародієм, то індивідуалістом, що понад усе прагне влади, то мегаломаном, то безкультурним демагогом, то корупціонером, то маріонеткою в руках ляльковиків – капіталістів і реакціонерів, тривалий час залишалося домінуючим у політичній культурі тих сил, що сприяли поваленню фашизму. Втім, такий підхід однаково не міг завадити цікавості, можна навіть сказати «симпатії» до дуче – як до людини, не як до політика – з боку різних суспільних верств Італії.
Щоб коротенько проілюструвати типажі, висвітлені антиміфом про Муссоліні в післявоєнний період (хоч як складно отримати історично послідовне зображення та відтворити не зручну оповідь про Муссоліні, а аналіз його фактичної присутності в історії Італії), вкрай доцільно буде звернутися не тільки до історико-політичної публіцистики, а й до художньої літератури, зокрема до твору ломбардського письменника Карло Еміліо Гадда «Ерос і Пріап (Від люті до праху)», розпочатого в 1945–1946 роках, перша публікація якого припала на 1967 рік69. Ідеться про один із найбільш нестямних і сильних антимуссолінівських творів, що колись були написані. Нас у цьому випадку цікавлять не безперечні стилістичні й образотворчі якості, а радше наміри, якими надихався та керувався автор, його тлумачення фашизму загалом і постаті Муссоліні зокрема. Автор намагається пояснити двадцятиріччя обіймів між Муссоліні та італійцями. Цей твір – більше, ніж вихід емоцій іконоборця та інтелектуала, що не вшановує ні політику, ні народ, або женоненависника з невизначеною сексуальністю – саме таким його часто малювали критики. Цей твір нагадує невблаганний обвинувальний вирок консервативно налаштованої людини, що розчарувалася у фашизмі та Муссоліні: свого роду ілюстрація історично суперечливого ставлення широких лав італійського суспільства (за загальним визначенням – буржуазного суспільства) як до фашизму, так і до Муссоліні.