Згідно з пізнішою інтерпретацією Гадда, фашистське двадцятиріччя – це був тривалий летаргічний сон колективної та індивідуальної свідомості італійців, обкладених даниною, зганьблених, морально та фізично зґвалтованих бандою злочинців під керівництвом кривавого еротомана, подібного до Тиберія та Нерона. На присвячених дуче сторінках у дратівливо-розважальній формі сконцентровані наруга, зневага, приклади літературного блюзнірства, обрáзи, сарказм, за якими вочевидь стоїть бажання виправдати себе, – так через нестримний (а отже, підозрілий) вихід ненависті ломбардійський письменник намагається в дійсності приховати любов і пристрасть, притаманні не лише йому, а й більшості італійців – як колективне явище, що для всіх погано закінчилося70. Дійсно, психічний і фізичний портрет Муссоліні у виконанні Гадда виявляється не дуже привабливим: хронічний сифілітик, фізично відразливий, навіть мерзенний, інтелектуально зашкарублий, несамовитий і нарцисичний, уражений «самоеротичним безумством» чоловік – занадто карикатурне й, урешті-решт, сумнівне, як для політика, зображення, а отже, нещире й зручне. Виглядає підозрілим, що іконоборський гнів Гадда носить не тільки літературний характер, умотивований суто естетичною відразою та моральним обуренням з приводу режиму, його керманича та фашистських ієрархів. При заглибленому аналізі в ньому вбачається неспроможність або небажання звести рахунки – на рівні політичної історії – з Муссоліні та фашизмом, визначити складні причини історико-культурного характеру, що дозволили Муссоліні зіграти головну роль в історії Італії минулого століття. До сьогодні твір Гадда багато в чому залишається неперевершеним, і з точки зору культури (без оцінки естетичних якостей) він є, так би мовити, найкращим літературним утіленням колективного лицемірства та невдоволення, які можна зрозуміти й пояснити в історичній площині, не засуджуючи суворо, але які треба усувати й долати навіть в умовах сьогоднішньої Італії, тому що міф і антиміф, а по суті – агіографічний[18] життєпис і паплюження (останнє здебільшого маскується під моральне обурення) не лише віддзеркалюють одне одного, а й не відповідають поставленій меті – правильній інтерпретації постаті Муссоліні, його ролі, його присутності в історії та колективній пам’яті італійців.
«Роман Беніто»
Після Другої світової війни завдяки публіцистичним і художнім творам серед народу, тобто на рівні масової культури, поширився романтичний, пом’якшений, навіть дещо баналізований образ Муссоліні – проникливий, наче міф, стійкий, немов антиміф, і перекручений, як вони обидва, з огляду на історичну достовірність подій, пов’язаних із фашизмом і його засновником.
Відбулася трагедія Італійської соціальної республіки та ритуальне жертвопринесення на площі Лорето, неминуче втрачали актуальність введені громадянською війною порядки, важко розпочиналося післявоєнне відновлення. І на цьому тлі в колективній свідомості італійців потроху з’явилося й укоренилося «неполітичне» або політично толерантне уявлення про дуче, яке коливалося між світською та поліцейською хронікою. А починаючи з перших післявоєнних років це уявлення підживлювалося листуванням, усними та літературними спогадами, щоденниками, журналістськими розслідуваннями, мемуарами, документами (часто недостовірними), що зазвичай створювали мінімізований, жанрово-домашній, самовиправдувальний і ностальгійний (викликаний емоціями та належністю радше до певного покоління, ніж до певної політичної сили) варіант пам’яті про Муссоліні, а завдяки ньому й загалом про фашизм.