З огляду на притаманні Італії католицькі традиції та дух антикомунізму антифашизм був, відверто кажучи, ідеологією меншості, і замислена деякими представниками Комітету національного визволення хвиля очищення неминуче зіткнулася з категоричною відмовою і з опором вагомої частини італійського суспільства будь-якій ініціативі, що висвітлювала непослідовність цінностей і психологічних настанов попередніх двадцяти років. Тож не дивно, що на тлі неможливості сконструювати щодо Муссоліні бодай якусь ідейну або політичну спадковість сформувалася ностальгія за прив’язаністю та почуттями. Тільки-но політична постать Муссоліні була похована під уламками війни, більшу частину національної громадської думки в післявоєнній Італії зацікавив загальнолюдський бік його життя, тобто подробиці інтимного та родинного характеру, що виявили (незважаючи на великі обмеження) неабияку його людяність і велич.
Звичайно, баналізації постаті Муссоліні сприяли різні фактори: небажання з боку антифашистської культури зіткнутися віч-на-віч з питанням муссолінізму, через що вона обмежилася позицією морального засудження; відставання офіційної історіографії; політико-культурний клімат, нав’язаний холодною війною; очевидна структурна та політико-особистісна спадкоємність між відновленою демократією та старим режимом, що виявлялася на різних рівнях; бажання чималої частини громадськості Італії виправдати себе й визволитися від вантажу історичної провини через масове приєднання до режиму, а отже, потреба цих людей подати фашизм як суто муссолінівський продукт, а самого Муссоліні пред’явити в менш компрометуючому політико-ідеологічному «одязі». Десь на межі між історією та колективною пам’яттю, між історією та народною уявою народжується «роман про Беніто», зосереджений не так на політиці (захист політико-ідеологічного напряму було повністю делеговано невеличкому й задерикуватому осередку неофашизму), як на людині, батькові, чоловікові, коханці, на таємницях його розстрілу, на його релігійному наверненні in extremis[19], на його більш-менш визнаних хворобах. Щонайменше років десять цей роман розфарбовувався загробними відтінками в стилі театру жахів «Гран-Гіньоль», про що свідчать страждальницькі пригоди праху дуче вже після подій на площі Лорето: вночі 23 квітня 1946 року тіло було потай викрадене з міланського кладовища Мусокко групою молодих неофашистів, потім в інтересах демократично-християнської держави воно тривалий час зберігалося в монастирі капуцинів Черро-Маджоре поблизу Мілана, й лише в серпні 1957 року його було повернуто з поваги до родини та на пошану ностальгійних почуттів шанувальників.
Протягом усіх цих років романтичне забарвлення, про яке ми зараз ведемо мову, було прив’язане до спогадів і розповідей старшого покоління (а отже, має ознаки ностальгії та приватності), до пристрасних цитат із народних газет, до сповнених недомовок і гнучких трактовок мемуарів ієрархів, колабораціоністів і родичів дуче, до одкровень і епізодичних диспутів, до більш-менш достовірних з історичного погляду біографічних нарисів. І врешті-решт, у 1994 році воно зазнало кульмінації у вигляді телевізійної вистави. Хто ще з політичних персонажів Італії двадцятого століття підтримував і підживлював, незважаючи на п’ятдесят років публічного й офіційного damnatio memoriae (прокляття пам’яті), таку широку гаму народних настроїв і майже еротичного збудження? Ми навіть не надто згустимо фарби, кажучи, що в повоєнний період не було практично ані тижня, ані місяця, щоб якийсь щотижневик або щоденне видання не писало про Муссоліні та його родину, про Муссоліні та короля, про Муссоліні та Кларетту, про «золото Донго», про листування з Черчиллем, про загадковий розстріл, про двох коханок, про особисті щоденники дуче або одного з його законних синів; без того, щоб хтось не запропонував своїх свідчень на кшталт «як зараз пам’ятаю»: про зустріч у той день, про останнє рукостискання, про загублений у глибині шухлядки лист. Треба додати, що все це відбувалося на тлі колективного екзорцизму «я там був», до якого історикам треба придивитися з величезною увагою.