Тим галасливим учнем, звичайно ж, був юнак Муссоліні, який наразі сапував у саду. Його покликали. [...] Кардуччі швидко глянув на нього [...]. Посміхнувся йому, але нічого не сказав; проте згодом він нібито напророкував братові Вальфредо: «Це дуже обдарований юнак, який зможе принести Італії чи то велике благо, чи то велике лихо»1.
Цей епізод, цілком правдивий у тому, що стосується візиту поета, і дуже малоймовірний щодо слів, сказаних ним на адресу учня Муссоліні, мав велике значення для того, що він хотів би символічно засвідчити постфактум: Поет – співець «божественного Риму» ніби висвятив майбутнього Політика, який у своїй політичній діяльності надихатиметься саме міфологією давньоримської державності. Водночас запорука Кардуччі несла ідею «великої місії», відносно якої «фатальна» муссолінівська диктатура мала стати ідеологічною та політичною спадкоємицею в національній історії.
Цілком зрозуміло, що неабиякі надії на юного Беніто покладав його батько Алессандро – очікування були настільки великі, що він висловив на адресу сина таке пророцтво: «Ти станеш Кріспі завтрашнього дня»2.
Але ж і сам Муссоліні був переконаний, що йому належить виконати волю провидіння. Якщо вже мова зайшла про передчуття, варто пригадати два яскравих епізоди: перший (передано зі слів італійського емігранта) стосується вигуку, який утомлений від тривалого зубожіння та постійної уваги швейцарської поліції Муссоліні нібито кинув господині пансіону, де він мешкав: «Одного дня я стану господарем Італії»3. Інший епізод стосується форлійської дівчини, яка насмілилася кепкувати з молодого революціонера. «Чого ти смієшся? – запитав той. – Ти не можеш усвідомити, що одного дня я примушу тремтіти весь світ»4. Коли Беніто минало одинадцять років, посеред літньої спеки він зачинився у своїй кімнаті та наодинці виголошував промову, і нібито тоді він сказав своїй недовірливій матері пророцькі слова: «Вся Італія тремтітиме від моїх слів»5. А своїй коханці міланського періоду Леді Рафанеллі романьольський революціонер якось зізнався, що хоче бути «героєм часу, доленосною людиною [...], більшою за Наполеона»6.
А й насправді, чим, як не зухвалою самовпевненістю та переконанням у тому, що ти мусиш відповісти на виклик історії, можна пояснити той факт, що у віці тільки-но двадцяти років – у період між груднем 1911-го та лютим 1912 року – він написав автобіографію й завершив її загадковим закляттям: «Що для мене готує майбутнє?»7. Майбутній диктатор був «окрилений переконанням, що він володіє величезною силою для вирішення долі Італії», і це не уникнуло уваги генерального інспектора Джованні Гасті, коли на вимогу Голови Ради у червні 1919 року він склав детальний звіт про Італійський союз боротьби та його засновника8.
У численних тлумаченнях, коментарях і письмових документах, що з’явилися з приводу Муссоліні за останні десятиріччя – з боку як фашистського, так і антифашистського рухів, – можна чітко констатувати переконаність авторів у тому, що відносини між італійцями та дуче, між історією Італії та чоловіком з Предаппіо керувалися свого роду історичним фаталізмом, підкорюючись об’єктивній необхідності та долі, унікальність і невідворотність якої значно посилювались особистими рисами Муссоліні як яскравої людини, як справжньої і щирої ілюстрації – для когось позитивної, для когось негативної – історичної традиції Італії, що уособлювала та сублімувала в собі чесноти (на думку фашистів) або вади (на думку антифашистів), одвічно притаманні італійському характеру та традиціям італійців через певні історичні та географічні причини.
І дійсно, зближення між Муссоліні та Італією, їхня майже повна асиміляція стала підставою «як для екзальтованого захоплення, так і для критики»9. Ця тема набула широкого висвітлення у фашистській і антифашистській літературі, і треба зазначити, що цей непростий і делікатний момент тлумачення подій виявив симптоматичну відмінність поглядів. До того ж це стало лейтмотивом зарубіжної публіцистики. Для Оттоне Розаі, який у 1923 році написав: «Муссоліні – це Італія, Італія – це Муссоліні»10. Для Джузеппе Преццоліні, який після Другої світової війни напише: «Муссоліні був Італією, Італія була Муссоліні»11. Для анархіста й антифашиста П’єра Карло Мазіні, автора проникливого біографічного нарису, що побачив світ уже після його смерті в 1990-х роках, Муссоліні є «абсолютно італійським типажем»12. Для Анрі Беро, уважного хронікера Італії 1920-х років, Муссоліні: «Це італієць. Це Італія»13.