У фашистській літературі таке поєднання означає динаміку та відтворення величі «нової Італії». Для фашиста-футуриста Еміліо Сеттімеллі дуче – це насамперед «сучасний італієць [...] щиросердний відтворювач найпрекрасніших якостей раси», це «гідна Італії людина. Нарешті, не старець, не розумник, не всезнайка, а людина, сповнена первісної, відкритої, гнучкої, мальовничої, вигадливої, вольової енергії»14. Для публіциста П’єтро Горголіні «Муссоліні у вищому ступені об’єднує найщиріші якості роду. Це людина дії; в скрутні моменти він – логік і мислитель зі швидкою інтуїцією, з експресивним, полемічним, пристрасним, вольовим, сучасним темпераментом [...] він мужньо уособлює найвищий прояв національного духу»15. Нерідко в словах апологетів диктатора звучать пророцькі та месіанські інтонації. Так, для Джузеппе Ардау, автора твору «Красномовність Муссоліні» (1929), він «є долею Італії, що знову стала на призначений їй шлях»16. Водночас у статті, що з’явилася в 1930 році, Оттавіо Дінале вбачає в дуче підсумок і кульмінацію тисячолітньої історії: «Одного дня Чоловік на ім’я Беніто Муссоліні захотів зробити Італію великою, поновлюючи традицію та місію Рима [...]. Його звали Беніто Муссоліні, але в цій особі об’єдналися Александр Македонський, Цезар, Сократ і Платон, Вергілій і Лукрецій, Горацій і Тацит, Кант і Ніцше, Маркс і Сорель, Макіавеллі та Наполеон, Гарібальді та Невідомий Солдат»17.
В антифашистській літературі сімейний союз Муссоліні–Італія практично завжди супроводжується жорсткою критикою в бік суспільства, італійської історії та культури, викриваючи табуйовані теми, слабкості та ендемічні вади італійського народу, які з великою точністю уособив у собі Муссоліні. Для республіканця Франческо Перрі, автора аналітичної, присвяченої фашизму монографії від 1922 року, «за свою вдачу Муссоліні мусить дякувати тому факту, що він утілює велику кількість недоліків, притаманних італійській душі та нашому характеру, спотвореному за віки поневолення. Це й барвиста поверховість, і нав’язливість, і пустотливість риторики, і політична невихованість, і самовихваляння та боягузлива зухвалість»18. У 1932 році анархіст Камілло Бернері написав, що перемога Муссоліні – це свідчення того, що «країна ані здорова, ані зріла. Італійці мусять позбутися [...] тих вад, які дозволили фашизму перемогти» і які можуть набути форми колективного вірування у героїчну постать – типова «потреба в ідеалі для депресивної країни», якою була Італія, де «лейтмотивом суспільного життя завжди залишалася Особистість»19. На думку прихильника інтервентизму, анархіста й антифашиста-вигнанця Маріо Маріані, для «народу, який ніколи не мав чуття та любові до свободи, який завжди був рабом тутешніх і нетутешніх тиранів [...] каменяр із Предаппіо – це саме те, чого він прагнув»20. Як уважав Карло Росселлі, щоб розуміти Муссоліні, треба звернутися до характерних, зокрема негативних, рис історико-культурної традиції італійської нації:
Корені фашизму криються в історичному підґрунті; фашизм уособлює глибокі вади, латентні слабкості, страждання нашого народу, всього нашого народу.
[...] Певною мірою фашизм – це автобіографія нації, яка відмовляється від політичної боротьби, обирає культ одностайності, уникає помилок, мріє про тріумф легкості, довіри та палкого завзяття21.
Посилання на прадавні італійські біди як ключ до усвідомлення політичного успіху фашизму й персонального успіху дуче нерідко зустрічаються в дослідницьких працях зарубіжних авторів. Наприклад, у 1926 році французький публіцист Луі Руа писав про Муссоліні:
це абсолютно італійський продукт [...]. Якщо б учення про метемпсихоз було правильним, я б не здивувався, дізнавшись, що в нього вселилася душа Сулли[20]. До того ж італійська земля наскрізь просочена духом неволі, як повітря, яким вона дихає, завжди було просякнуте тиранією; [...] складається враження, що її гнітить тягар фатуму22.
Отже, Муссоліні був «людиною долі»23, суто італійської долі, увібравши в себе всю тисячолітню історію півострова й ставши її апогеєм у добрих і лихих справах, екзальтованим синтезом звичок, психологічних настанов, стану душі та настроїв, з яких завжди складалося мистецтво бути італійцем.
Життя Муссоліні з усіма розворотами на важливих стратегічних етапах відзначене фатальними датами (29 липня 1883 року, народження «недільним днем о другій пополудні, якраз до свята покровителя церковного приходу в Камінаті»24; 24 листопада 1914 року – вигнання з ІСП; 23 березня 1919 року – створення Італійського союзу боротьби; 28 жовтня 1922 року – «марш на Рим»; 11 лютого 1929 року – підписання Конкордату між італійською державою та католицькою церквою; 14 червня 1934 року – перша зустріч із Гітлером; 9 травня 1936 року – проголошення Імперії; 10 червня 1940 року – вступ Італії у Другу світову війну; 25 липня 1943 року – відсторонення від влади й арешт; 28 квітня 1945 року – розстріл) і місцями, що перетворилися на символи (сільська хата у Варано-ді-Коста, «лігво» на вулиці Паоло да Каннобіо, балкон в Палаццо Венеція, автозаправка на площі Лорето), – міцна, майже заклинальна сила цього життєвого шляху відчувається до сьогодні.