Фізично він мав справжню італійську будову тіла, окреслену натхненними неприборканими руками, викувану, вирізьблену на кшталт високих скель нашого півострова. Квадратні нищівні щелепи. Презирливі губи видаються вперед зухвало й агресивно в зневазі до усілякої повільності, педантизму, аналітизму, плаксивості. Дуже міцна масивна голова, а спритні очі бігають, змагаючись у швидкості з автомобілями на шляхах Ломбардії та з гідропланами в безкраїй блакиті італійського неба32.
Постать Муссоліні можна зрозуміти тільки в контексті історико-культурної традиції Італії – це переконання цементувалося впродовж десятиріч серед дослідників, аналітиків і спеціалістів з життєпису, перед якими стояло важке завдання: визначити точний характеристичний профіль диктатора та точний історичний зміст його політичного шляху33. Справжнє «загострення» теми муссолінівської італійськості спостерігається у Індро Монтанеллі, який був абсолютно впевнений у тому, що зрозуміти Муссоліні здатні лише італійці34, оскільки за своєю психологічною природою та поведінкою він був ідеальним утіленням італійськості, особливо у традиційних для італійців недоліках і вадах:
моральна непослідовність, відсутність громадської, краще сказати, цивільної свідомості, схильність до поведінки «куди вітер, туди й летимо» зі зміною напрямку залежно від вітру, чуття стадності, навіженість і водночас поверховість почуттів, культ нашої «особливості», довірливість, з якою ми віддаємося першому-ліпшому шарлатанові, що пообіцяє нам найлегші, а отже, найоманливіші рішення, завдяки чому ми перебуваємо у постійному очікуванні «людини Провидіння», знов і знов потрапляючи на гачок красномовності та риторики. [...] щодо цих недоліків [...] Муссоліні був найповнішим їхнім утіленням. [...] ніхто не «репрезентував» Італію так, як Муссоліні35.
Якщо взяти за основу «стереотипи» (незважаючи на їхню мінливість у часі та суперечливість), якими зазвичай характеризується італійський характер, то ми отримаємо довжелезний перелік тих рис, що зробили з Муссоліні вибуховий концентрат італійськості, такий собі «італійський архетип».
За італійцями визнається певний потяг до риторики та велемовності, а хто як не Муссоліні опанував їх на такому досконалому рівні, що спромігся вибудувати режим, який згодом назвуть «режимом, заснованим на словах», тобто на лозунгах, на мовних кліше та ораторському мистецтві?36
Існує думка, що хоча через фашистське виховання італійці зробилися рішучими й агресивними, все ж таки в глибині душі їм не судилося стати по-справжньому жорстокими й негуманними (як, скажімо, німцям). І саме цим Муссоліні відрізняється від Гітлера, тобто він також був диктатором, але з дуже італійським підґрунтям на прихованому гуманізмі. До речі, можна згадати записи Геббельса, зроблені в особистому щоденнику 23 вересня 1943 року під впливом розчарування від того, наскільки фашистському лідеру забракло месницького духу щодо «зрадників» 25 липня: «Фюрер очікував, що передусім дуче пройметься помстою тим, хто його зрадив. Але від Муссоліні не надійшло жодного натяку на такий намір [...] Він не революціонер, як Фюрер і Сталін. Він настільки сповнений своєю італійськістю, що через це йому бракує якостей революціонера та бунтівника світового масштабу»37.
Італійці, зокрема інтелектуали та представники керівних кіл, завжди плекали патетичний і самовтішний культ стародавніх спогадів про величне минуле, про тривале – впродовж довгих століть – роз’єднання та політичну слабкість, і саме з цього культу, апелюючи до Риму імперських часів, Муссоліні спромігся вибудувати міфологічний фундамент свого режиму.
З іншого боку, ніщо не заважає угледіти в театральності Муссоліні відбиток вічної Італії на сцені комедії дель арте[21].
В Італії склалася традиція спрощеного макіавеллізму, згідно з якою хитрість використовувалася беззастережно, стимулюючи не масштабність політичного зору, а тільки зрадництво й тактичні ходи, тож Муссоліні настільки гармонійно вписався в цю традицію, що почав уважати себе макіавеллістом.
Щодо «галлійськості» італійців і дуче – тут, звичайно, зайві слова не потрібні. Згадаймо максимально італійську, можна сказати феллінівську (аби залишитися в темі), сцену статевої ініціації майбутнього диктатора, яка, за його власним описом, як і для багатьох поколінь італійських чоловіків, відбулася «у непристойному будинку [з] немолодою жінкою, в якої з усіх боків лізло сало»38.