У певному сенсі Муссоліні – це досконалий класичний типаж італійця. Його римська голова, поведінка людини доби Середньовіччя або Відродження – все це дуже в пригоді [...].
У певному сенсі він – справжній італієць, сильний італієць, кондотьєр [...]. Це дуже по-італійські – використовувати народні гуляння, церемонії, паради, увесь цей сценічний реквізит, що здатен вразити будь-який народ (у кожного свій спосіб маскування) і символом чого в сучасній Італії була раніше червона сорочка Гарібальді53.
Але, додає Преццоліні:
Ця сторона Муссоліні контрастує з іншою: тою, що належить сучасності. Муссоліні – це людина швидкості, механіки, капіталізму, він керує автомобілем, літає на аероплані, телеграфує Ермініо Спалла з побажаннями перемоги, включає спорт до свого робочого розкладу54.
І все ж таки, на думку біографа, саме ця сучасна сторона дуче протиставляє його італійцям і країні, не звиклій передусім до ритмів сучасної промислової цивілізації, хворій на риторику та класицизм:
…Наша країна розвивається із затримкою порівняно з великими іноземними капіталістичними утвореннями. У нас час – це не гроші. Комфорт не має значення. Ідеалом досі вважається паразитарна посада. Крихка суспільна свідомість. Слабка воля до самоорганізації. Відчуття персональної жертовності сильніше, ніж, скажімо, в англійців або французів, – якщо порівнювати, скільки цієї жертовності потребується для досягнення однакового рівня благ навіть за докладання однакових зусиль. Родина замість держави, і часто родина позиціонує себе перед державою як паразитарна організація55.
На думку Преццоліні, Муссоліні є антиіталійцем, «італієць проти італійців»56. Останні
хотіли б зрання залишатись якомога довше в ліжку, теревенити в кав’ярнях, шукати місце в переліку публічних посад, набрати зайве кіло після розкішної вечері. А тут заважає хлист Муссоліні; гостро коле жало Муссоліні; підштовхує воля Муссоліні; і в глибині душі кожна реформа заважає, кожен податок є тягарем, кожен внесок – витрата, кожне прискорення призводить до вереску гальм. Скільки ж ворожих дій учинив Муссоліні проти італійців57.
Тему стосунків між італійцями та Муссоліні розглядав також Малапарте у праці «Europa vivente» (1923), зробивши амбітну для свого часу спробу вибудувати справжню доктрину фашизму (письменник тоді ще підписувався власним ім’ям: Курт Зуккерт). У контексті історичного аналізу та політичної теорії цей твір становить зворотну перспективу гобеттівської інтерпретації, хоч автор де в чому погоджується з Гобетті: щодо етично-історичних передумов ролі меншин, критичного судження про історичне минуле італійців та ідеї певної «унікальності» історії Італії. Визначаючи фактори, що вплинули на історію Італії останніх століть і сприяли занепаду національних звичаїв, Малапарте називає ті ж самі чинники, які, на думку Гобетті, посприяли аномальності історичного розвитку країни через невідчуття їхніх наслідків (хіба що в межах міноритарних інтелектуальних і політичних груп): Реформація, критичний дух лібералізму, модернізм, революційна ідея на базі просвітництва, романтичний індивідуалізм. Для Малапарте історична заслуга фашизму полягає в тому, що він відреагував на руйнівний вплив цих факторів і завдяки рішучості меншин, що вийшли з окопів Першої світової, підживив антиреформаторський, антимодерністський, класичний, догматичний, антиєвропейський, антипросвітницький, «варварський» дух, притаманний італійській, латинській і католицькій традиції, який і відрізняє Італію від решти європейських національних реалій. Фашистська революція була здійснена меншістю італійців проти більшості своїх співвітчизників, «здатних відмовитися від величі, аби не страждати».
Цей чудовий і ледачий народ дозволив би зробити із собою будь-що, аби не опинитися віч-на-віч із відчаєм, аби не довелося страждати, битися руками, зубами, кігтями, ризикувати всім заради ідеї [...] народженої навіть не в джерелах його давньоісторичного егоїзму, яку і на хліб не намастиш, з якою не заспіваєш, не вип’єш, не посперечаєшся.
Велич? Краще зручна пересічність. Слава? Краще мирна необізнаність. Італія? Краще бути просто перуджійцем, катанійцем, родом із Перетоли чи з Баньокавалло, ніж бути італійцем. І це почалося відтоді, коли виникла потреба дістати ножа, кинути місцеві сварки й вирушити десь у далекі гори для захисту інтересів Італії, цієї географічної та політичної абстракції, яка навіть не є особою – ані на келих вина не запросиш, ані не повечеряєш разом...58