Насправді, не становить великих труднощів показати, що надто узагальнене й розмите використання поняття «трансформізм», який уважається великим злом і незнищенною вадою італійської історії та психології її мешканців, стало на заваді історичному антифашизму, а згодом і іншим напрямкам історіографії у розумінні фактичних розбіжностей між постаттю дуче та славетними персонажами ліберальної Італії, між політичним експериментом фашизму та постунітарним конституційним режимом, прирікаючи цей самий антифашизм до драматичного політичного безсилля.
Саме зі спроби уособити в образі дуче одвічні гріхи та вади (як на те заслуговував трансформізм) народилась інтерпретація історії цього двадцятиліття в ключі «муссолінізму», хоча й вона не здатна надати чітких орієнтирів для правильного аналізу постаті Муссоліні.
Безумовно, термін «муссолінізм» доволі невиразний. У ньому міститься широка гама значень. У контексті цього розділу його треба розуміти як специфічну історіографічну та насамперед етико-політичну інтерпретацію фашистського двадцятиліття, в якій всі події цього періоду постають крізь призму особистості диктатора.
Тому ми не натякаємо на муссолінізм як уособлення або синонім того «міфу» або «культу» Муссоліні, на якому затримались у попередньому розділі. Ми також не посилаємося на критичний тон, яким користувався Боттаі, коли описував у своїх мемуарах спад і регрес режиму, що з плином часу дедалі більше зміцнював позиції навколо особистості Муссоліні, у тому числі, зі структурно-державної точки зору: адже муссолінізм слугував основою для символічно-юридичної легітимізації системи фашистської влади68. В нашому контексті муссолінізм – не форма суцільної відданості Лідерові, яка заохотила величезну кількість людей, що повірили у фашизм, і про яку ще в 1926 році пристрасно свідчив письменник Маріо Карлі, екс-ардіті[22], екс-фіумініст[23], фашист-футурист: «Муссолінізм є найдосконалішою та достеменною формою фашизму. Не може бути багато форм фашизму, і ця форма народилася насамперед у голові й у волевиявленні Муссоліні, він випромінював її навколо себе, немов подовження своєї великої пророцької душі, та день у день підтримував її ідеологічним динамізмом»69.
Проте критичне ставлення не завадить у ході аналізу тих інтерпретацій, в яких автори починають із розрізнення між фашизмом і муссолінізмом, а врешті-решт асимілюють перше з другим, применшують, а то й зовсім розчиняють складне політико-ідеологічне явище в діях і трудах його засновника. Йдеться про інтерпретації, які в історіографічному плані частково та імпліцитно беруть початок у комплексному методі дослідів Де Феліче.
Іншими словами, італійці не знайшли себе ані в політичній, ані в духовній, ані в соціальній революції, замисленій і поширеній цілою низкою теоретиків і практиків на хвилі радикальних інтелектуальних і матеріальних хвилювань, які хоч і захопили Італію в перші два десятиліття двадцятого століття своїми благородними намірами та рішучістю, але виявилися занадто поверхневими й, зрештою, потрібними лише тому, хто вигадав фашизм, перетворивши його згодом (незважаючи на деякі початкові труднощі) на ексклюзивний інструмент своєї влади та власний політичний проект.