Також потрібно взяти до уваги, що суто антифашистська інтерпретація, яка робить з Муссоліні наочний прояв «національних вад» – «чергове втілення кондотьєра», покликаного очолити «народ, що століттями перебував під іноземним пануванням», «країну, в якій всі революції були задушені ще в колисці, де єретики та новатори завжди закінчували на ешафоті»72, – абсолютна ідентична, хоча й з протилежним знаком, фашистській інтерпретації, за якою Муссоліні як шукач пригод, кондотьєр і «командувач солдатів удачі» був проявом «італійського генія».
До того ж, якщо вивчати тему під таким кутом зору, притаманним войовничій антифашистській культурі й, до речі, дуже поширеним у науковому середовищі, можна врешті-решт послизнутися на більш радикальному детермінізмі та, хоч як парадоксально це виглядає, прийти до виправдання фашизму з історично-політичної точки зору: якщо фашизм став концентратом вульгарності та агресивності, він отримав собі керманича «за розміром» на кшталт Муссоліні; якщо італійці завжди були вульгарними та агресивними, принаймні з моменту, коли вистигла їхня народна свідомість, цілком нормально, що в певний момент своєї історії вони обрали чоловіка та режим за своїм образом і подобою. Мабуть, має рацію той, хто вбачав у фашизмі дещо вписане безпосередньо в генетичну спадщину італійського суспільства та історії. «…Це жахіття створили сім століть марення», – як писав у 1937 році Дж. A. Боргезе73, на думку якого фашизм «можна [...] назвати італійською хворобою з огляду на самісінькі витоки інфекції»74.
Головним недоліком такої інтерпретації є нехтування конкретними історичними, соціальними та ідеологічними чинниками, що висвітлюють як унікальність і своєрідність фашизму, так і оригінальність самого Муссоліні, якщо розглядати їх не тільки в межах нашої національної історії, а й у більш широкому і зрозумілому контексті європейської політичної історії першої частини двадцятого століття. Такі фактори, як занепад буржуазно-ліберального етосу[24], народження масової політики, відмова від парламентського устрою, поширення революційного слова на всіх рівнях, замішаний на ірраціоналізмі та волюнтаризмі інтелектуально-філософський клімат, створили підґрунтя для цілого циклу авторитарних політичних режимів, який розпочався в Європі після Першої світової війни. За межами такої інтерпретаційної схеми, Муссоліні залишається історично незрозумілою постаттю – а разом з ним і фашизм. Спотвореною та неповною також ризикує залишитися пам’ять, яку Італія мусить винести зі свого минулого з усіма головними дійовими особами.
«Сучасна» особистість
Якщо не глибокі розшарування підсвідомого колективного чуття італійців, якщо не певні негативні особливості національного характеру, що іще допоможе пояснити політичну епопею Муссоліні з історичної точки зору, ту популярність і харизму, що за ним визнавалися в країні на певному відтинку часу?
На нашу думку, треба звернутися до соціальних, інтелектуальних і психологічних чинників, що визначили історичну епоху, в якій розквітла особистість Муссоліні та здійснилася його політична кар’єра. Якщо його постать або, краще кажучи, доволі суперечлива збірка його образів настільки глибоко вразила уяву італійців, то це, очевидно, тому, що вона знайшла придатний ґрунт з огляду історичних цінностей і домінуючих культурних позицій на певному етапі італійської історії.
Незайвим буде згадати деякі аспекти біографії Муссоліні: низьке, простонародне походження, кочову бунтарську молодість, довгі місяці емігрантського життя в Швейцарії. Їхня значущість для популярності, що так довго оточувала диктатора, зумовлена традиційною роллю бідності й еміграції в історичній уяві італійців, зокрема, серед нижчих верств населення. В тогочасній Італії, що переживала глибоку трансформацію соціальної структури, особа на кшталт Муссоліні уособлювала в очах багатьох італійців, насамперед в очах дрібної буржуазії та вихідців із народу, ідеальний приклад головокрутного соціального зльоту, що очікувано спирався на два кар’єрні інструменти, типові для суспільства на етапі формування «масової свідомості»: на журналістику та політику. Недаремно в образі Муссоліні, який подолав шлях від «бурхливого, жебрацького, пригодницького життя, що тримало рівновагу на мріях та ілюзіях мистецтва»75 до керівництва цілою країною, італійці вбачали пригоду «романтичного пролетарія», щось у дусі дев’ятнадцятого століття, якщо хочете, у дусі Де Амічіса, у стилі народного роману зі щасливим кінцем, із вичавлюванням із себе жебрака – спершу на індивідуальному, а відтак на колективному рівні, тобто в абсолютному демократично-популістському ключі. Його арсенал становила лише власна воля: типовий приклад «маргіналу», ані печі, ані лави, але здатен створити простір для самоствердження, руйнуючи традиційні класові ознаки в період швидкої мобілізації суспільства. Така постать, як Муссоліні, зовсім невипадково з’явилася саме в той період політичної історії Італії, коли відбувався перехід від олігархічної до демократично-масової моделі політичного суспільства.