Отже треба визнати, що образ Муссоліні дуже міцно вкоренився в пам’яті щонайменше двох поколінь італійців через те, що для них його загальнолюдський і політичний досвід став реальним, нехай навіть неоднозначним життєвим прикладом на тлі економічних і головно соціокультурних змін, що обрушилися на Італію протягом двох перших десятиріч століття з прискоренням подій завдяки Першій світовій війні.
Так чи інак, Муссоліні – звичайно, диктатор, а отже, ворог свободи та демократії – через низку причин став справжнім «демократизатором» італійського суспільства, тим, завдяки кому політика нашої країни набула реально народних, масових масштабів і почала розвиватися на справжньому національному ґрунті.
Можна зауважити, що він став першим політичним лідером Італії, який фізично входив у контакт із масами у будь-якому кутку країни, припиняючи гордівливу ізоляцію – типову звичку ліберальної олігархії та політичного класу буржуазії, що з’явився як продукт Рісорджименто. Не дивно, що навіть швидкоплинна зустріч із дуче десь на публічній церемонії або під час його проїзду якоюсь богом забутою провінцією надовго ставала серйозним мотивом мемуарної літератури, присвяченої цьому двадцятиліттю, і залишалась у згадках поколінь, що росли й жили під час режиму.
Також можна сказати, що Муссоліні був прапороносцем журналізму в сучасному сенсі слова та винахідником нового – прямого, агресивного, народного – підходу до політичної журналістики, першим, хто «наголосив на необхідності переходу від елітної до масової журналістики»76. Останній аспект тривалий час залишався поза увагою, хоч і мав вирішальне значення для розуміння його вдачі, раптового політичного сходження та наявності безлічі послідовників серед народу, адже він насправді був «одним із найвидатніших журналістів свого часу з індивідуальним, чітким, гостро агресивним стилем і миттєвим реагуванням [...], здатним справити враження на всіх напрямках: його читали інтелектуали, дрібні буржуа, народ у традиційному розумінні»77.
До того ж Муссоліні був новатором у галузі мови та політичного спілкування. Його насичені риторикою та демагогією промови й заклики супроводжувала міміка – в наших очах гротескна, а в дійсності з чітко вивіреними ритмами, паузами та інтонаціями і все це працювало за роки режиму як інструмент народної згоди, тому що ці промови зачіпали, хоча й у різний спосіб, більшу частину слухачів: мова Муссоліні «не розчаровувала вчених, не відлякувала убогих»78, він «виражав думки, які резонували з навколишнім оточенням і аудиторією, демонструючи його неймовірну інтуїцію та миттєвий зв’язок з публікою»79.
Також він шанував і охоче включав до свого арсеналу найхарактерніші і найперспективніші в культурному плані елементи сучасності: пристрасть до польотів, сп’яніння від швидкості на автостраді, пропагандистську всюдисущість радіомовлення, міфотворчий потенціал кінематографу, підприємницьку чіткість у роботі, спортивно-атлетичну видовищність, культ власного «я» в світлі сучасного індивідуалізму. Як писав у 1925 році Преццоліні, Муссоліні «перший італійський державний діяч [...], що не відставав хоча б на тридцять років од смаків свого часу»80. Це не відміняє – і в цьому полягає суб’єктивна суперечливість його стосунків із сучасним світом, на яку ми посилалися раніше, – того, що вже в статусі дуче він колись сказав: «Я, син останньої селянської цивілізації, не зумів пристосуватися до канонів капіталістичної цивілізації. [...] Я не приймаю її правил, і мій фашизм є відповіддю епосі, з жорстокістю якої ми не змирилися»81.
Треба додати, що значну роль зіграла також сучасність його взаємин – помилкою буде вважати їх інструментальними або поверхневими – зі світом культури, хоч яким різношерстим цей світ був, що свідчить про амбітний намір Муссоліні представити фашизм як силу не лише політичного, а переважно духовного й інтелектуального оновлення. Це також не пройшло повз перо засновника «La Voce»: «Муссоліні – перший державний діяч Італії, який мав бодай якийсь зв’язок і порозуміння з тогочасними митцями. Хто ще міг написати вступ до віршів Унгаретті? Хто ще міг узяти участь у спробах реформаторів футуризму? Хто ще міг виявити повагу до Соффічі?»82