У такому контексті не тільки недоцільно видавати йому посвідчення політика-революціонера, а й варто поставити під сумнів його ідеологічну та політичну належність до соціалізму. Таку думку ще в 1930-ті роки висловлював Анджело Таска, який стверджував: «Муссоліні ніколи не був соціалістом, він був лише муссоліністом»3. Цю думку поділяла й Анна Кулішьова: «Він зовсім-зовсім, анітрохи не був марксистом і соціалістом теж не був. Він навіть не був політиком. Усього-на-всього писака, що начитався Ніцше»4.
Ця думка підтверджується іншими свідченнями – навіть ті, хто визнавав політично-ідеологічну роль Муссоліні у складних революційних подіях початку століття, вважали його революційність щонайменше «дивним способом боротьби в ІСП, одна нога в партії, інша – поза її межами»5, а отже, ключ до розв’язання загадки Муссоліні – соціаліста та революційного лідера зрештою треба шукати у прагненні до влади як домінантної для нього теми, в його невгамовному авантюризмі, у властивому йому стилі життя та політичній діяльності, де поєднувався «певний ідеалізм боротьби з деспотичним і панівним індивідуалізмом»6, у наявності в його соціалізмі чогось занадто темного й двозначного, якоїсь суміші філософського ірраціоналізму та сліпого прагматизму. При ретельному розгляді ці фактори зводять його досвід до рівня випадковості, майже непричетності до традицій соціалістичного та революційного руху, проте вони допомагають зрозуміти справжні причини раптових змін його політичного шляху.
Такий підхід дозволяє дійти висновку, що і в юнацькі роки, і в зрілому віці Муссоліні керувався лише власним розрахунком і жагою до влади, а це духовно суперечить почуттю справедливості та безособовому альтруїстичному пориву, які за визначенням притаманні справжній революційності, адже остання припускає, наприклад, політичне використання насильства проти супротивників, але тільки в разі об’єктивної потреби – заради вищої мети соціальної справедливості та миру. Проте при пильному розгляді насильство Муссоліні сприймається радше як його власна, хоча й низька, майже патологічна риса, інструмент особистого самоствердження та зловживання владою, не культурно-політичний продукт робітничо-класового походження, а результат хибного застосування філософських, романтичних і пізньоніцшеанських, анархо-декадентських (а ля Штирнер[25]) течій. І в такому розумінні воно не є по-справжньому революційним, а отже, не може вважатись історично та політично виправданим засобом.
До цих, скажімо, суб’єктивних факторів треба додати специфічність соціалістичної партії того часу, яка завдяки своїй суперечливості та невизначеності давала притулок усіляким авантюристам і опортуністам на кшталт Муссоліні.
Соціалістична партія виникла в 1892 році як відповідь на «соціальне питання», ставши представницею широких народних мас, залишених поза інтересами національної політики після завершення процесу об’єднання політичних сил періоду Рісорджименто. Протягом перших десятиліть двадцятого століття вона була будь-чим, тільки не принциповим класовим рухом чи ексклюзивним політичним проявом народу. На її керівних посадах перебували найбільш бентежні, нетерпимі та невдоволені життям представники дрібної інтелектуальної буржуазії, які зазвичай вороже ставилися до «правил гри» джоліттівської Італії. Звичайно, під кутом зору специфічних класових інтересів дрібна буржуазія, до якої належав Муссоліні, мала небагато спільного з боротьбою та емансипаційними вимогами робітничих і сільських мас, тож невипадково вона обмежувалася поверхневим тлумаченням (на рівні лозунгів) «священних текстів» революційної та марксистської літератури. Її цікавило скоріше отримання іншого, більш високого соціального статусу шляхом виконання певних політичних завдань у соціалістичному форматі.
Саме «невирішена подвійність» Італійської соціалістичної партії зразка початку [двадцятого] століття (яка мала народно-робітничу основу порівняно з дрібно- та середньо-буржуазною верхівкою) стала аргументом для ствердження, що майбутній диктатор був «майже “приреченим” до політичного учнівства в подібній партії»7. Але він також був приречений відірватися від неї за першої слушної можливості, що й відбулося насправді, до того ж у досить трагічній формі, напередодні вступу Італії до Першої світової війни.