Подібний аналітичний підхід, що практично призводить до знецінювання революційного соціалізму Муссоліні й позбавляє його історично-ідеологічного змісту, перетворюючи цей період життя на прояв типового дрібнобуржуазного бунтарства та стурбованості в анархічно-індивідуалістичному дусі, ще більше ускладнює сприйняття Муссоліні як революціонера, навіть незважаючи на нову іпостась засновника та лідера фашизму.
Дійсно, така характеристика Муссоліні – не як представника італійського революційного соціалізму, якого життя підштовхнуло «винайти», буквально вистраждати фашизм у результаті тривалих політичних та інтелектуальних зусиль, а як авантюриста, здатного на все заради задоволення жаги до влади, вільного від будь-якої ідеологічної належності, прагматика від політики, емпірика без ідей і чеснот – спирається на доволі хиткі культурно-історичні опори. Передусім вона відбиває лише те розуміння «революції», яке чітко зумовила ідеологічна традиція марксизму-ленінізму, адже, за цією традицією, революція – не просто насильницька зміна політичного та юридичного устрою (тобто перехід влади позазаконним шляхом від однієї владної еліти до іншої, яка порівняно з першою матиме іншу шкалу цінностей і різні інтереси), а справжній очищувальний катарсис історії, процес етичного відновлення й трансформація матеріальних основ існування, здійснена конкретним історичним суб’єктом, а саме робітничим класом з метою створення нарешті «справедливого» суспільства.
Додаймо сюди прагнення – яке тривалий час домінувало в культурі та історіографії лівих рухів, більше за інших залучених до міфологічного відображення ідей революції, – викреслити Муссоліні зі свого, так би мовити, «сімейного альбому», як буває з родичами, що відокремилися від власної родини або якось осоромилися. З цією метою доволі довго здійснювалося, з одного боку, систематичне знецінення його інтелектуального образу з наголосом на схоластичному, приблизному, дилетантському, випадковому характері його революційної культури та на самоцільності бурхливої активності, а з другого – зведення його політичних дій і вибору політичних таборів до ганебних характеристик жорстокої, позбавленої моралі, вольової, нарцисичної, егоцентричної особистості, «суміші імпровізації, непостійності, опортунізму, спритності, відчуття моменту [...]: і все це без глибоких ідеологічних чи моральних коренів»8.
Урешті-решт, поза увагою залишався один аспект, що мав величезне значення: йдеться про місце, яке посідав романьольський соціаліст у революційній традиції Італії періоду Рісорджименто й одразу після нього. І на тлі цієї традиції його дії виглядали не тільки інноваційно й оригінально (адже заснування фашизму визначило в ній справжній історичний прорив), а й певною мірою органічно, що важко не побачити й проігнорувати. Дуже типовий для Муссоліні – звичайно, за років його соціалістичної діяльності, а частково навіть за часів фашизму – коктейль (в якому змішувалися державне регулювання економіки й анархічне бунтарство, авторитаризм і антилібералізм, мілітаризм та ідеалізм, антиклерикалізм і популізм, елітаризм і прагматичний реалізм, антиреформізм і антилегалітаризм, принципи етики й навіть месіанство, ораторське мистецтво та марнослів’я) багато в чому стикувався з патріотично-підривною традицією італійського Рісорджименто та з традицією національно-демократичного радикалізму, хоч яких різних проявів вони набували, скажімо, у творах «тоталітарно-революційного» Мацціні9, у гарібальдійців, у Пізакане, у досвіді Кріспі, у проповіді Оріані та взагалі в багатьох антиджоліттівських творах на початку століття. Муссоліні немов увібрав у себе цю традицію, об’єднану міфом про «італійську революцію», зміцнив її своїм досвідом, набутим у період соціалістичного навчання, сублімував у момент вибору революційного інтервентизму та, врешті-решт, трансформував і певною мірою втілив у життя, заснувавши фашизм.
Для доповнення й ускладнення картинки згадаймо ще один елемент політико-інтелектуальної біографії Муссоліні, тлумачити який винятково під знаком приховувань і свідомих фальсифікацій буде помилкою. Йдеться про те, з якою наполегливістю протягом всіх своїх політичних перипетій він керувався політично-революційною теоретичною базою: суто через смак до провокації з певною долею кокетства та заради епатажу, як це часто відбувалося за роки диктатури на приватних зустрічах і під час публічних виступів (згадаймо деякі пасажі діалогів із Людвігом); поступаючись інколи сентиментальності та ностальгії (як свідчать, наприклад, монологи, записані Івоном де Беньяком у період між 1934-м і 1943 роком, сповнені спогадами та цікавими розповідями про роки його революційної молодості); чітко усвідомлюючи, що легітимність режиму залежить від революційного статусу, який він надавав режиму через свою риторику; суто з тактичних міркувань, як наприкінці 1930-х років, у період тоталітаристського й антибуржуазного розвороту режиму; на догоду новій ідеологічній доцільності, як це сталося в період існування Італійської соціальної республіки, коли він схаменувся й перетворився на ультралівого. Адже Муссоліні насправді був переконаний у тому, що з таким досвідом він утілював важливий етап революційної історії Італії («Ті невеликі залишки революційності, що зберіг у собі соціалізм, ті інноваційні ідеї, що їх італійський комунізм підштовхнув до самих узбіч громадськості, і досі мають ім’я: моє»)10. Урешті-решт, у ньому завжди жило амбітне переконання в тому, що досвід фашизму – це недосконалий, а отже, невдалий прояв його власних і зовсім не ренегатських революційних ідеалів11.