Навіть за небезпеки послизнутися на риториці квасного патріотизму не можна відкидати роль романьольського коріння у становленні особистості Муссоліні, немов це незначний або, ще гірше, оманливий аргумент. Для цього існують щонайменше дві причини. Перша – характерна для політичної культури нашої країни – стосується тієї важливої ролі, яку в італійській історії відіграють регіональні культури та належність до тієї чи тієї місцевості. До сьогодні регіональність залишається вагомим фактором, який напрочуд слушно пояснює, звідки береться та непричетність, з якою італійці часто сприймають власну національну ідентичність, – адже здебільшого вона походить від відчуття «своєї дзвіниці», своєї малої батьківщини всупереч належності до державно-національної спільноти. Під цим кутом зору життя Муссоліні не стало винятком, хіба що воно виставило цю цінність у негативному світлі, якщо вважати, що завдання «зробити італійців» – до речі, споконвіку притаманне ідеології керівних класів Італії – стало однією з головних цілей політики Муссоліні (точніше, завданням, на якому він повністю зосередився після приходу до влади).
Друга причина – більш важлива з точки зору політичної історії та ідеологічного розвитку – повертає нас до напружених соціальних хитросплетінь, до політичних та ідеологічних течій, що панували в Романьї на зламі XIX та XX століть в унікальному варіанті з огляду на решту Італії: «найбільша політична загадка старої Італії [...] місцевість, де все дихало непокорою, де бунт проти держави мав критичний характер»18.
Складно уявити кращий тренувальний полігон для політичного учнівства революціонера та бунтівника, ніж той, що пройшов Муссоліні, адже всією територією Романьї і вздовж і впоперек ходили агітатори, народні трибуни, найрізноманітніші теоретики: анархісти, більш-менш ортодоксальні марксисти, інтернаціоналісти, республіканці маццініанці, антиклерикали, гарібальдійці, бланкісти, гуманітарні соціалісти, максималісти, лібертаріанці, тобто всі, кого об’єднувала мара соціально-політичної революції. Немає сумнівів, що багато з тих непослідовностей і суперечностей, що були виявлені критиками в політичній культурі революціонера з Предаппіо, залежали не так від особливостей характеру, не так від його культурної поверховості (що залишилася типовою рисою Муссоліні), не так від прорахованої двозначності, як від складної магматичної спадщини, від дуже неоднорідного, ідеологічно та політично суперечливого гумусу.
За тих років революція на цій землі вирувала просто у повітрі – громадяни відчували її з колиски. Три надані Муссоліні імені: Беніто в пам’ять про мексиканського революціонера Беніто Хуареса, Андреа на честь анархіста Андреа Коста, Амількаре на пошану інтернаціоналіста та комунара Амількаре Чіпріані, свідчать про атмосферу політичної пропаганди та бунтарства проти влади, в якій він виріс і сформувався як особистість. Тому не дивно, що серед джерел натхнення раніше за будь-яку іншу політичну або інтелектуальну постать на його становлення вплинув Алессандро, послідовник Бакуніна, який зачитувався брошурами Карло Кафьєро, типовий представник форлійського соціалізму зразка початку століття:
Мій соціалізм народився з бакунізму в школі мого батька, в школі вільнодумного соціалізму Бланкі19.
[...]
З іншим батьком я б виріс іншою людиною20.
Саме Алессандро, читаючи синові вечорами «випуски газет, присвячені трагедії Паризької комуни»21 та довжелезні уривки з «Капіталу» Маркса22, передав йому анархічне бачення соціалізму, наскрізь пронизане антиклерикалізмом, духом популізму та романтики, відлунням Кардуччі – скоріше сентиментальним, аніж раціональним, а також своє фідеїстичне, сектантське, насильницьке світорозуміння з анархічними вкрапленнями, свої знання марксизму – нехай схоластичні та догматичні, проте з батьківського першоджерела.