На думку багатьох біографів, насправді важливу роль у становленні особистості та характеру майбутнього революційного лідера зіграли роки дитинства та юнацтва, зокрема його перебування у Фаенці як вихованця монахів Салезіанського ордену (від вересня 1892-го до червня 1894 року) і в коледжі Кардуччі у Форлімпополі (від жовтня 1894-го до липня 1901 року). За словами самого Муссоліні, ці роки знаменувалися «приниженнями та бідуваннями»23, загостреним відчуттям того, що настав час стягувати соціальні борги, бунтарським духом і задиркуватістю, бурхливими веселощами та зухвалістю, передчасним сексуальним потягом і майже вродженою потребою бути завжди на першому плані. Але всі ці складові – якщо не перекручувати їх у психологічному плані та не подавати як прояви вічно занепокоєної особистості, суміш мізантропії та культу себе самого – практично нічого не зумовили в його майбутньому політичному шляху. Цей шлях легше зрозуміти, якщо взяти до уваги майже конспіративний клімат соціальної активності (ми на цьому вже зупинялися), революційні очікування, повстанські пориви, притаманні політичній культурі простого народу в тій частині Італії, де він усе це засвоїв од самого дитинства, адже вже в десятирічному віці його знали як сина бунтаря та народного лідера24.
За часів юнацтва Муссоліні політична культура становила таку собі мішанину республіканського радикалізму, бланкізму, утопічного комунізму, інтернаціоналізму, революційного патріотизму, якобінського максималізму – такою він цю культуру сприйняв і збагатив протягом наступних років, починаючи з добровільного вигнання до Швейцарії у 1902–1904 роках, де він розпочав самостійну діяльність справжнього політагітатора серед робітничої та соціалістичної еміграції Італії, поряд і під впливом таких постатей, як Анжеліка Балабанова та Джачінто Менотті Серраті. Завдяки цим двом представникам соціалізму він познайомився з певними напрямами ортодоксального марксизму. Перша – українська аристократка, що присвятила себе справі інтернаціонального соціалізму, і, як визнавав сам Муссоліні за часів лідерства у фашистській партії, саме вона справила на нього найглибший культурний та ідеологічний вплив:
[...] я завдячую Анжеліці набагато більшим, ніж вона думає. [...] Якби я не зустрів її в Швейцарії, я б так і залишився дрібним партійним активістом, недільним революціонером і навіть не зазнав би суперечливого завзяття професійного політика25.
На швейцарський період, щедро здобрений подіями: участь у багатьох страйках і перших мітингах, співробітництво із соціалістичними виданнями («L’Avvenire del Lavoratore», «Il Risveglio», «Avanguardia Socialista»), перші сутички з органами правопорядку, припала його цікавість до теорії та практики революційного синдикалізму, хоча й під знаком глибокої, успадкованої від батька антипатії до «реформістського скопища», приреченого згинути «в день Соціальної Революції»26. Триватиме це довго. «Вже п’ять років як синдикаліст»27, – визнавав він у 1909 році у позитивній рецензії на твір Джузеппе Преццоліні «La teoria sindacalista», опублікованій у трентінській газеті «Il Popolo».
Від синдикалізму він засвоїв не тільки теоретичні принципи, а й увесь обсяг інтелектуальних настанов і ментальних підходів. Більше політик і людина дії, ніж мислитель чи науковець, молодий Муссоліні мав суто інструментальний зв’язок з ідеями та теоріями (і так буде впродовж усього його життя). Не те, щоб він ними нехтував, як це часто стверджувалося для підкріплення ірраціональної, прагматичної та антиідеологічної інтерпретації його образу. Він радше розглядав їх – в об’єктивно сорелівській манері – як паливо, необхідне для руху вперед. Це пояснює його захоплення за тих років революційним синдикалізмом, адже однією з визначних рис цієї течії було переконання, що саме ідеї та міфи надають сил і рішучості політичній боротьбі. Із синдикалістської доктрини революційного соціалізму Муссоліні запозичив деякі концептуальні устої політичної боротьби – антиінтелектуалізм, культ прямої дії, волюнтаристське сприйняття політичної ідеї, відмову від принципу представництва, важливість ролі політичних авангардних сил, – яким судилося залишитися з ним навіть після розриву з офіційним соціалізмом28.
З огляду на цілу купу психологічних впливів і настанов його соціалізм тих років постає вже не туманною ідеологією, а довершеною доктриною. Хоча це не скасовує той факт, що молодий Муссоліні був справжнім і переконаним марксистом, у тому числі за деякими фундаментальними аспектами, про що свідчить, наприклад, пристрасний нарис, який він написав у 1908 році з нагоди двадцятип’ятиріччя зі смерті німецького мислителя29. Його уявлення про Маркса – якого разом із Дарвіном він уважав найвидатнішим мислителем дев’ятнадцятого століття30 – і марксистську літературу, звичайно, було зачаткове й далеке від академічності, не завжди з першоджерела. І все ж таки він засвоїв деякі класично марксистські принципи: від принципу класової боротьби до принципу історичного детермінізму, від інтернаціоналізму до визнання провідної ролі економіки, які стали частиною його партійного здобутку.