Те, що Муссоліні був висхідною зіркою італійського соціалізму, остаточно не викликало сумнівів після конгресу ІСП, що відбувся у квітні 1914 року в Анконі, – він ознаменував собою рішучу перемогу безкомпромісного та революційного фронту із суцільним вилученням з партійного життя лівих реформістів. Але саме в той момент, коли перед Муссоліні навстіж відчинилися двері політичного успіху і його історичні вороги – реформісти опинились у глухому куті, він урешті-решт ступив на шлях теоретичних і практичних зіткнень із соціалізмом. Серед причин, які виштовхували його все далі за межі орбіти офіційного соціалізму, варто зазначити розворот політичної стратегії, зумовлений його власною революційною логікою. Для Муссоліні кінцевою метою всього, що він робив, завжди була революція. Щодо шахових партій останніх десяти років зі спробами «мобілізувати майдан» і підштовхнути народ до підривної діяльності, спочатку він списував їх на млявість реформістських керівників, а згодом, дивлячись на ситуацію більш реалістично, пов’язував із природною слабкістю та політичною незрілістю мас, на які не варто було занадто розраховувати в перспективі революції. Саме інертність цих мас, зокрема пролетаріату, в якій він остаточно переконався після подій так званого червоного тижня в липні 1914 року, дедалі більше віддаляла його від офіційного соціалізму, торуючи шлях у напрямі антимарксистського та національного соціалізму, ключова роль в якому визнавалася все ж таки не за масами, а за політичним авангардом та інтелектуальними меншинами.
У теоретичному плані можна згадати, що Муссоліні здавна визнавав важливість партійної структури як потужного тактичного інструменту для досягнення мети революції, про що свідчить полеміка з друзями – революційними синдикалістами, ante litteram[29] передбачаючи деякі постулати ленінізму. Коли він приєднався до партійного керівництва, йому довелося швидко змінити думку навіть щодо цієї тези. Ба більше, він переконався, що змінити статус-кво зможе не партія – організм, який потрапив у пастку легальних стратегій боротьби, а тільки рішуча дія меншості. На доктринальному рівні це згодом призвело до посилення активістських та ідеалістичних, антиреволюційних і елітичних аспектів його соціал-революційного кредо.
Шлях до націонал-соціалізму
Ті декілька місяців, що проминули між прийняттям керівництва в щоденній «Avanti!» та вибуховим початком Першої світової війни, Муссоліні присвятив відчайдушній, екстремальній спробі переглянути теоретичні та моральні засади італійського соціалізму, який, на його думку, був неспроможним продемонструвати (через важку позитивістську спадковість, що була йому притаманна) політичну хватку та ідеологічне завзяття, необхідні для подолання важких хмар, що збиралися в небі Європи. Адже італійський соціалізм ані з організаційної, ані з ідеологічної точки зору не відповідав революційним очікуванням, що назріли в італійському суспільстві та набули потужних, хоча й марних силових форм у подіях червня 1914 року, що розгорнулися всією країною після різанини в Анконі з нагоди антимілітаристських маніфестацій, очолюваних лідером-анархістом Ерріко Малатеста.
Попри постійне підтвердження відданості партії та її ортодоксальним порядкам, Муссоліні все ж таки продовжував ревізійний процес, зокрема на сторінках журналу «Utopia». У пошуках автентичного революційного соціалізму він урешті-решт визнав перевагу за фактором «нація» у порівнянні з фактором «клас» (поступово вимальовувалася перспектива «революції без пролетаріату», або, іншими словами, «національної революції»). Він протестував проти ідеї, за якою капіталізм перебував на етапі незворотного занепаду; ставив під сумнів ідеологічну догму розділення суспільства на класи; обстоював важливість психологічних, емоційних (а отже, антиматеріалістичних та ірраціональних) коренів людської поведінки. Він почав підтримувати ідею спільного фронту найдинамічніших представників нового покоління незалежно від того, соціалісти вони чи ні, які рішуче та по-революційному протистоятимуть і старій ліберальній еліті при владі, і не менш старій нерухомій еліті соціал-реформістів. Дедалі більш вороже ставлення він виявляв до інтерпретаційних схем, характерних для вульгати[30] марксистського соціалізму, які дуже легко сприймалися, проте рівною мірою не відповідали потребам часу.