Отже, у цей ключовий період з’явилися не тільки обережні апетити політика, захопленого суто персональним успіхом і позбавленого ідеалістичних орієнтирів, а й вагання революціонера у важкому пошуку шляху, відмінного від безплідної (як виявилося) дороги офіційного соціалізму, догматичність якого сперечалася з його історичним фаталізмом.
Не викликає сумнівів, що саме за цей період, від 1902-го до 1914 року – під час розвороту в бік інтервентизму та виходу з лав ІСП, – Муссоліні потроху перетворився на найяскравішого представника лівого революційного крила. На цей час його позицію характеризувала ідея сталого й незворотного розвитку, відносна ортодоксальність (попри все, відкрита розмаїттю ідеалістичних і культурних впливів), що припускала новаторство та інакомислення. У перші роки його революційної діяльності ортодоксальними, навіть схоластичними, були критика мілітаризму, прийняття інтернаціоналізму, відмова від будь-якого націоналістичного почуття, приєднання до механістичного та детерміністичного бачення історичного становлення, переконаність у тому, що політична боротьба (зокрема класова) не може обійтися без насильства, відраза до буржуазії як до соціального класу та до буржуазного етосу загалом. Останні дві риси так і залишилися серед небагатьох характеристик, що буквально зрослися з політичною культурою Муссоліні. Інші ж через велику кількість політичних тенденцій та інтелектуальних течій дуже швидко опинилися перед необхідністю жорсткої ревізії. Муссолінівський соціалізм – замислений скоріше на кшталт релігійного акту або системи вірувань, ніж чітко визначеної та незмінної доктрини, врешті-решт зійшов зі шляху матеріалізму, економізму, детермінізму й антимілітаризму, перетворившись на символ віри, пройнятий волюнтаризмом і активізмом, у розробці якого не останню роль зіграв, звичайно, характер самого Муссоліні як схильного до активних дій індивідуаліста з дуже скептичним ставленням до людської натури, переконаного в тому, що політика – це скоріше вольове протистояння, ніж сутичка між суперечливими думками та інтересами.
Соціалізм юного Муссоліні визначається як «соціалізм суперлюдей»42. Ця формула дійсно відображає унікальне поєднання елітизму та революційного духу, ідеалізму та соціалізму, характерне для розробленого Муссоліні синтезу ідеології та політики на шляху повільного процесу ревізії, який його підштовхне – в перспективі революції та повалення ліберальної демократії – передусім до спроби оновлення офіційного соціалізму зсередини, а потім до відсторонення від нього, щоб завдяки досвіду інтервентизму та війни дати життя новій оригінальній формі «національного соціалізму», що увійде в історію під іменем фашизму. Тій новій формі соціалізму, що супроводжувала руйнування чинного політичного ладу, а отже, була революційною, хоча руйнування здійснювали вже не народні маси, а певний авангард, боротьбу уособлював уже не «пролетаріат», а «нація», при цьому вищою цінністю вважалася не рівність, а ієрархічність і дисципліна. Під цим кутом зору цікавість викликає ідея революції, яку він сформулював у статті, опублікованій у липні 1917 року і в якій можна чітко побачити, як його сподівання, вистиглі впродовж довгих років перебування в лавах революційного соціалізму, знайшли новий і певною мірою послідовний прояв – на той момент лише теоретичний, але за декілька років із народженням фашизму він набуде політичного й організаційного змісту:
Революція – це не хаос, не безлад, не руйнування всілякої діяльності, всіляких меж соціального життя, як стверджують ідіоти – екстремісти деяких країн. Революція має сенс та історичне значення, тільки якщо вона встановлює вищий порядок, більш високо організовану політичну, економічну та моральну систему, інакше це реакція, це Вандея. Революція – це дисципліна, яка замінює собою іншу дисципліну, ієрархія, що посідає місце іншої ієрархії43.
Примітки
1 G. Belardelli, Fascismo e grande capitale, in G. Belardelli, L. Cafagna, E. Galli della Loggia e G. Sabbatucci, Miti e storia dell’Italia unita, Bologna, 1999, p. 130.
2 G.A. Borgese, Golia. Marcia del fascismo (1937), Milano, 1983, p. 165.
3 A. Tasca, Nascita e avvento del fascismo (1938), Bari, 1972, p. 47.
4 Цит. за M. Sarfatti, Dux (1926), Milano, 1982, p. 142.
5 A. Roveri, Mussolini. La carriera di un dittatore attraverso i suoi scritti e discorsi, Milano, 1994, p. 22.