Муссоліні сформулював офіційну позицію ІСП у передовій статті, опублікованій у газеті «Avanti!» від 26 червня 1914 року під красномовною назвою «Ні війні!» («Abbasso la guerra!»): «Жодної людини! Жодної копійки!»5. В маніфесті «Проти війни» («Сontro la guerra»), який 22 вересня того ж року опублікувало керівництво ІСП за редакцією самого очільника соціалістичного щоденного видання, він підтвердив очевидне неприйняття війни та її причин: «соціалістична партія має імунітет до інфекції, що поширюється»6, у статті йшлося про несамовиту войовничість, яка тим часом охопила Італію й усю Європу і яка (з-поміж інших наслідків) спричинила тріщину на міфі про робітничий інтернаціоналізм, адже мобілізаційний заклик до патріотичності виявився сильнішим (справжня травма для всього соціалістичного руху та тих, хто лишень декілька тижнів тому стверджував: «Солідарність нації зникає при появі класової солідарності»7).
Як на підставі такого очевидного вибору пояснити раптову зміну позиції, виголошену у відомій статті «Від повного нейтралітету до активного та дієвого нейтралітету» («Dalla neutralità assoluta alla neutralità attiva e operante»), яка з’явилась у газеті «Avanti!» від 18 жовтня? Читачі, а надто товариші по політичній вірі по гарячих слідах засудили Муссоліні незмивним тавром зрадника. Щоб оцінити подібну метаморфозу, політики та вчені того часу і наступних епох посилалися на його схильність до пригодництва, на брак ідеалів, жагу до влади, вочевидь не вдоволену діяльністю в соціалістичному таборі та антивоєнною позицією.
У реальності воєнна криза припала на період глибоких політичних та інтелектуальних хвилювань. Не менше двох років Муссоліні розмірковував над стратегічною інволюцією італійського соціалізму, над незрілістю робітничих мас з революційної точки зору, і його роздуми набували дедалі песимістичніших інтонацій. Диспут між нейтралістами-пацифістами та прихильниками участі Італії у військовому конфлікті лише посилив ці сумніви з огляду на те, що в таборі інтервентистів були присутні не тільки націоналісти Коррадіні та футуристи Марінетті, одні – імперіалісти, інші – естети боротьби, а ще й республіканці, гарібальдійці, демократи-радикали, соціалісти-реформісти, революціонери-синдикалісти, тобто різного роду представники тієї підривної патріотичної, націонал-якобінської та революційної традиції, в межах якої сформувалося чимало якостей Муссоліні, з якою він завжди підтримував стосунки і яка перед лицем загрози збройного протистояння між європейськими націями, куди втягувалася й Італія, виявляла практичну рішучість та ідеальну силу, не притаманну верхівці соціалістичної партії. Врешті-решт Муссоліні розділив із представниками так званого лівого інтервентизму, який він невдовзі очолив і став одним з найдосвідченіших і найавторитетніших лідерів, ідею того, що тільки шляхом відновлювального досвіду війни можна досягти такої цілі (і не тільки такої), як очікувана соціально-політична революція. «Міжєвропейська війна як єдине катастрофічне і революційне рішення для капіталістичного суспільства»8 була до того ж широко відображена в статті теоретика-синдикаліста Серджьо Панунціо, що невипадково з’явилася на сторінках муссолінівського двотижневика «Utopia» і справила величезний вплив на інтервентистський вибір майбутнього фашистського лідера.
Отже, він приєднався до інтервентизму, коли ретельно і реалістично, хоча й не без фаталістичних акцентів розглянув два фактори: з одного боку, провал політичної стратегії ІСП, неможливість для неї (в тому числі через політичну незрілість мас) досягти бодай якогось революційного рішення, якогось виходу, який нібито пропонувала війна, зміцнюючи рішучість політичного авангарду, вільного від ортодоксальності та партійної ієрархічності; з другого боку, недолугість і негнучкість офіційного соціалізму перед лицем історичних викликів, які потроху набували конкретних рис і серед яких у континентальному масштабі на перший план рішуче виходило «національне питання».