Муссоліні одразу кваліфікував газету як «соціалістичний щоденник», намагаючись таким чином підкреслити своє «відступництво». Поруч із назвою, яка повторювала назву листівки, заснованої в Неаполі послідовниками Мацціні, він розмістив два вислови про зв’язок війни та революції в якобінському дусі, притаманному революції по той бік Альп: «У кого зброя, у того й хліб» (вислів Наполеона Бонапарта) та «Революція – це ідея, яка знайшла штики» (цитата Бланкі). У цьому виданні він закликав взаємодіяти зі строкатим політико-інтелектуальним фронтом – приміром, із П’єтро Ненні, Агостіно Ланцілло, Гвідо Дорсо, Серджьо Панунціо, Чезаре Россі, Марією Рігер, Маргерітою Сарфатті, Джузеппе Преццоліні та іншими – з тією метою, щоб «Popolo d’Italia» перетворилася на рупор революційної еліти Італії та передовий орган демократичного лівого інтервентизму, аж ніяк не правого та націоналістичного, притаманного ліберально-монархічним, консервативним і промисловим колам. Прихильники правого інтервентизму підтримували війну в перспективі можливого становлення мілітаристського та територіального порядку, доводячи до крайнощів анексійну та іредентистську політику. Прихильники лівого інтервентизму, навпаки, вбачали в ній демократичне втілення певних патріотично-відроджувальних ідеалів і велику нагоду для політичного піднесення й соціального визволення мас, підготовку до бажаної революційної мети, боротьбу проти мілітаризму й австро-германської деспотії.
Щодо Муссоліні, то він очікував од війни не тільки революцію. Він сподівався, що після випробування народною, демократичною та масовою війною італійці нарешті розбудують політично об’єднану країну, яка усвідомить свою історичну роль. Під цим кутом зору символічною є коротенька стаття, написана ним 14 лютого 1915 року на підтримку національної війни, що довершить період відродження, яка надихатиметься не «священним егоїзмом» націоналістів, а патріотичними і соціальними ідеалами, а також навчальною місією війни як інструменту для «перетворення на італійців» і яку він міцно підтримуватиме всі роки диктатури.
Війна, якої ми прагнемо і яку вестимемо [...] – це війна, що сповнить гордістю та тремтінням душу кожного італійця. Я говорю про італійців, які – поки що – не стидаються бути народженими в Італії; я говорю про італійців, які гірко встидаються завтра, якщо Італія триматиме нейтралітет до епілогу величезної битви [...].
Війна, якої ми прагнемо і яку ми вестимемо, – це не та національна війна, що ведеться тільки заради національних інтересів і передбачає досягнення мети ціною будь-якої жертви, це справжня національна війна, тому що – вперше після стількох століть рабства – її вестиме нація. Це перша війна Італії. Італії як нації. Італії як народу [...].
Війна повинна розкрити Італію італійцям.
[...] велика війна. Тільки вона може надати італійцям зміст і вселити гордість за свою італійськість, тільки війна може зробити «італійців», яких мав на увазі д’Азеліо. О Революціє!..12
24 травня 1915 року Італія вступила у війну проти Австро-Угорщини на боці сил Антанти (Велика Британія, Франція та Росія). Тиск майдану («променисті дні» – за визначенням Д’Аннунціо – в травні того ж року) та конкретніше воєнний напрямок, прийнятий Короною та урядом Саландри, врешті-решт взяли гору над нейтралістською більшістю в Палаті й у країні загалом, а надто серед народних мас. Саме ті полум’яні, сповнені ваганнями дні, що передували оголошенню війні, підштовхнули Муссоліні до неодноразових антипарламентаристських заяв (доволі співзвучних його особистості та політичному мисленню) з нападками проти «увішаного медалями племені» парламентарів, нездатних прийняти рішення за важливими націонал-політичними питаннями:
Дисципліна має починатися згори, якщо її очікують побачити долу. Щодо мене, я дедалі більше переконуюсь у тому, що для здоров’я Італії треба було б розстріляти, наполягаю – розстріляти в спину з дюжину депутатів і заслати на каторгу хоча б декількох колишніх міністрів. І не тільки це. Я вірю, щодалі сильніше вірю, що Парламент в Італії – це чумний бубон, який отруює кров Нації. Його треба видалити з коренем13.