31 серпня, тобто через три місяці після початку конфлікту, Муссоліні вирушив на фронт звичайним берсальєром. У більшості документальних джерел зазначено, що він зарекомендував себе гідним, відданим і дисциплінованим солдатом, таким, як і раніше, під час військової підготовки, яку він проходив од січня 1905-го до вересня 1906 року в розквартированому у Вероні берсалійському полку. Впродовж усіх місяців свого перебування в зоні війни (в Альто-Ізонцо, Карнія, на плато Карсо) він вів щоденник, опублікований окремими випусками в «Popolo d’Italia» в період між груднем 1915-го та лютим 1917 року: чесний опис усіх скрут і страхів окопного життя, переданих сухою прозою, без пафосних надмірностей чи красномовства. Опублікований повністю в 1923 році та перевиданий багатьма видавництвами за роки режиму, цей щоденник зіграв фундаментальну роль для створення в очах італійців образу народного борця і патріота (що й було метою багатьох творів про війну), на який спирався сам Муссоліні та згодом спиратиметься фашизм – завдяки ораторському мистецтву, ретельному промиванню мозків і пропаганді, завдяки масовим «літургіям» і символізму, – як для узаконення нового політичного революційного порядку, а саме фашизму (що успадкував од війни та присвоїв собі палінгенетичні[33] мотиви морального, соціального та політичного відродження), так і в спробі вибудувати органічну послідовність національної історії (фашизм як результат війни, до якої залучився весь італійський народ, зумів – саме тому і зумів – довести до кінця унітарні прагнення епохи Рісорджименто).
23 лютого 1917 року його було поранено вибухом гранатомету і згодом, у серпні того ж року, після тривалого лікування комісовано. Розгром під Капоретто розпочався 24 жовтня 1917 року – сорок тисяч італійських солдатів убито й поранено, понад шістсот тисяч військовополонених і втікачів, австрійці окупували Удіне, військо під командуванням Кадорни вимушене зосередитися за лінією Пьяве – все це він виплескував на папір за своїм робочим столом у «Popolo d’Italia», хоча ще не повністю одужав після поранення, з головою поринувши у роздуми про кризу революційного та демократичного інтервентизму, в якому поширювався внутрішній розкол і подекуди все сильніше відчувався привабливий спів сирен націоналізму та імперіалізму.
Дата, якій судилося стати роковою в уяві італійців, миттєво набула для Муссоліні поворотного значення: політичного, стратегічного, ідеологічного, емоційного. Після Капоретто значною мірою змінився зміст війни, відтоді він наповнився сенсом боротьби до останньої краплі крові для запобігання колапсу країни. Привід воєнної розрухи започаткував новий дуалізм – якщо раніше протиставлялися «нейтралісти» та «інтервентисти», то відтепер це були «пораженці» та «ветерани». Цей дуалізм гратиме рішучу роль у політичній боротьбі післявоєнного періоду, адже він переросте в контраст між двома Італіями: тією Італією, яка шляхом страждань принесла країні перемогу, а з нею можливість політичного самоствердження на європейській арені, і тією Італією, що на межі невизначеності й м’якотілості ризикувала зазнати військового розгрому і політичного приниження.
Для Муссоліні, а головно для лівих інтервентистів травма, спричинена поразкою під Капоретто, стала підставою для самокопання щодо політичних і соціальних цілей війни. Неминучість військової кризи й потреба зміцнення внутрішнього фронту, задля чого треба було сконцентрувати всю енергію та відмовитися від політичних розколів, ризикували спорожнити міф про «революційну війну», видалити з нього соціальний зміст, а порожнє місце заповнити націоналістичними почуттями захисту батьківщини, що опинилася в небезпеці, та закликом до воєнної диктатури.
Відповіддю Муссоліні на перспективу кризи інтервентистського руху (яку він вважав практично неминучою після Капоретто) стала ідеологія «окопності», пильна увага до світу «фронтовиків» і очікувань, що його підживлювали. У момент максимальної невпевненості щодо долі світового конфлікту, в момент, коли всю націю було покликано зробити надзвичайне зусилля, аби протистояти ворогові, він нарешті чітко усвідомив справжню ставку в цій війні, а також політичні та соціальні результати, які їй судилося породити: в цій війні вирішувалися не так питання династичного спадкування або територіальних завоювань, навіть якщо для молодої італійської нації це могло мати значення (заради такої мети він ладний був де в чому поступитися націоналістам), як проблеми іншого змісту, умовно об’єднані в питаннях: хто буде командувати Італією після війни? Хто матиме офіційне право постати у керма країни після бажаної перемоги?