Повернемося до іншого його переконання – не позбавленого маніакальних і гротескних ноток, – за яким революційну амбітність фашизму, а головно його план моральної, інтелектуальної, фізичної та поведінкової реформи італійців можна перевірити лише шляхом неспинного випробування війною. Судячи з численних сигналів, що походили з надр суспільства впродовж десяти з гаком років фашистської педагогіки, цей план був далеким від успіху. Звідти й зусилля Муссоліні безперервно нарощувати войовничий дух і посилювати мілітаризацію суспільства, хоча врешті-решт ці процеси вийшли з-під контролю і набули фатального характеру.
Дійсно, у діях Муссоліні та ідеалах, якими він керувався від середини 1903-х, постійно залучаючи країну до війни, важко не угледіти ознак долі та історичної необхідності у повній відповідності до доктрини – це вкрай важливо для всебічного розуміння історичного змісту його політичного шляху.
Звичайно, не треба забувати про вплив історичних обставин і важливість конкретного вибору, зробленого в певний момент за певних умов, що часто виходить за межі суто ідеологічного або культурного підходу. Тому цілком імовірно, що мета Муссоліні завоювати Ефіопію мала причини дипломатично-міжнародного характеру за класичною логікою колоніальних війн. З іншого боку, участь у громадянській війні в Іспанії можна пояснити логікою стримування французького впливу, і це також виглядає доволі традиційним з дипломатичної точки зору. Що ж до рішення Муссоліні долучитися до Другої світової війни, воно було зумовлене його власними дрібними розрахунками часу та воєнних витрат, матеріальних і людських ресурсів, його розчаруванням щодо можливості виступити «посередником» і досвідченим політиком у регулюванні розв’язаної Гітлером європейської кризи, а також (і це головне) складною сумішшю страху та настороженості щодо Гітлера та Німеччини, яка й зумовлювала всі рішення Муссоліні як союзника нацистів.
Усі ці елементи багато чого пояснюють під кутом зору історіографічного аналізу. Проте важко не збагнути, що історична доля людини, зрощеної на теренах революційного міфу, загартованої в окопах, піднесеної до найвищої постаті в тій країні, яка в його мріях мусила відновити імперську велич Давнього Риму, та ще й в рамках політичного руху, народженого від близького знайомства цілого покоління зі смертю і запахом крові громадянської війни, була приречена до руїн і лиха війни, яку ця людина вела заради самої війни згідно з власним світоглядом і розумінням життя.
Занепад і «прокляття пам’яті»
Політична епопея Муссоліні як будівничого «нової держави» фашистського штибу, як духовного провідника італійського народу, військового керманича озброєної нації офіційно добігла кінця 25 липня 1943 року після голосування Великої фашистської ради за порядок денний, запропонований Діно Гранді, в якому зазначалося повернення королю «найвищої влади прийняття рішень». Наступним кроком став випад Корони за підтримки представників військової верхівки, що призвів до арешту дуче, створення уряду Бадольо та демонтажу структур режиму, починаючи з міліції та НФП. Фатальним виявився для Муссоліні – як і для інших націонал-революційних рухів – конфлікт із правими консерваторами та реакціонерами39, що відбувся (принаймні в Італії) у контексті війни, військові жереби якої вже мали всі негативні ознаки; війни, зміст якої все більше і більше нагадував «тотальну» битву на ідеологічній і релігійній основі між протилежними політичними та цивілізаційними моделями суспільства. Немов не існувало ані традиційних мотивів патріотичного та національного характеру, ані егоїстичних і кон’юнктурних розрахунків, що свого часу підштовхнули країну погодитися на вступ у війну на боці Німеччини. Адже, наскільки Німеччина вважалася непереможною й нездоланною, настільки швидкою та переможною мислилась участь Італії в цій війні.
Дослідники часто дискутують про причини і момент політичного й емоційного розлучення італійців із Муссоліні, хоча впродовж майже двадцяти попередніх років, незважаючи на успіхи та невдачі його політики, більшість італійців ставилася до нього зі стабільною прихильністю, а часто зі справжнім захопленням. Вони розлучилися з ним – хоч як травматично це було, – та ще й зробили з нього єдиного винуватця за свої нещастя та страждання, велику мішень для своїх накопичених емоцій і найголовніше своїх розбитих ущент сподівань. Вірогідно, серед усіх можливих причин найспустошливішим у психологічному плані треба вважати усвідомлення – що вкоренилося в італійцях унаслідок постійних воєнних невдач – мілітаристського блефу фашистів: пересичена войовничим духом нація, яка роками плекала мрії щодо імперської величі і якою керували визрілі в окопах і виховані зі зброєю в руках чоловіки, раптом виявилася матеріально та психологічно неспроможною витримати ударну хвилю війни, що розгорнулася в міжнародному масштабі із застосуванням новітніх технологій. Ознака того, що войовничої риторики, апелювання до воєнних літописів Давнього Риму та затягування цілого народу в ієрархічно-мілітаристські рамки – всього цього було недостатньо для народження сучасно озброєної та дійсно боєздатної нації, як на те сподівався Муссоліні і як у це вірили, мабуть, самі італійці.