— Шофером іди,— радить Васько.— Нову машину колгосп купив. На машині добре! Їздиш собі…
— Трактористи в нас більше заробляють, ніж хто,— роздумує Галина.
— А ти, Галю, підеш у технікум… І так пропустила багато…
— Нікуди я не піду. Як же ви тут без мене будете, хто вас нагодує, хто обпере?
— І не думай, Галю. Взавтра ж підемо в Косопілля, я попрошу директора, щоб прийняли, ти наздоженеш… Квартиру тобі найму, а ми з Васьком якось влаштуємось, по-солдатськи…
— Шкода мені буде вас покидати, — говорить Галя, і Платон розуміє, що вона дуже хоче вчитись.
— А по суботах будеш приходити до нас… Весною куплю тобі велосипеда…
— Галю, дасиш мені покататись? — Васько уже уявляє, як він буде мчати по вулиці на блискучому велосипеді.
— Дам, дам. Лягай уже спати.— Галя посміхається точнісінько так, як мати.
Васько вилазить на піч, кладе голову на руки і віддається своїм хлопчачим мріям.
— Що ж тут, у селі, нового?
Галина про все розказує братові. Збори недавно були в колгоспі, і Коляда кричав на дядька Ничипора, що трактори повільно ремонтують. Кукурудзу ту, що для худоби залишили, почали красти, то тепер там діда Вигона поставили з рушницею… А Юхим подарував Степці малесенького радіоприймача. Усі в селі говорять, що він женитись буде на Степці… Але вона не дуже до нього. Щодня інший додому проводжав… а Юхим, дурний, аж чорний ходить…
Хтось тихенько постукав у шибку. Галина швиденько зіскочила з тапчана, кинулась до вікна, потім до дверей і зупинилась посеред хати, розгублена.
— Чого ти, Галю? Відчини,— промовив Платон. Галина вийшла в сіни, довго з кимсь говорила. Платон відчинив двері:
— Хто тут, Галю?
— Та це… Дмитро ось прийшов…
— Який Дмитро? У хату йдіть, бо застудишся.
З Галиною ввійшов високий блідий хлопець у сивій смушевій шапці, в коричневому шкіряному пальті та хромових чоботях. Видно, що він не перший раз був у цій хаті, бо звично повісив шапку на кілочок біля дверей, а вже потім подав руку Платонові:
— Будьмо знайомі. Дмитро Кутень, ваш колега — агроном. Власне, пів-агронома,— голосно розсміявся, і шкірянка зарипіла, ніби теж засміялась.— Закінчив плодо-ягідний технікум, опинився у вашому селі… Ось уже три місяці квартирую в Маланки. А оце йду, дивлюсь — світиться…
— Що ж, роздягайсь, агрономе.
Дмитро перехоплює погляд Галини і береться за шапку.
— Іншим разом зайду,— видно, дуже не хочеться йому йти звідси,— пізно вже.
Дівчина, накинувши хустку, проводжає гостя, і вони довго шепочуться в сінях.
Повернувшись, Галина зразу починає слати постіль — боїться зустрітись поглядом з Платоном.
— Часто він заходить до нас, цей «пів-агронома»? Ти, Галю, не соромся, розповідай.
— Не дуже часто, але,— сестра збирає всю свою рішучість,— заходить.
— Звідки ж він?
— Батько його в Косопіллі, директор маслозаводу…
— Ого!
Галина не може зрозуміти, що означає оце братове «ого», але про всяк випадок застерігає:
— Його сам Коляда боїться…
— Ой Галю, не наганяй страху, бо не засну. На добраніч.
Платон витягує з чемодана свої речі, розкладає книжки і конспекти на етажерці; коли ще він візьме їх у руки? Фотографію Наташі, яку вона прислала з Вінниці, ставить на столику. Треба написати їй.
Листа від Наташі він одержав перед самим від'їздом з Києва. Хлопець дістає його з чемодана, перечитує:
«Платоне!
Нарбутовське з'єднання без втрат зайняло населений пункт — Вінницю. КЕЧ розмістив особовий склад у двоповерховій кам'яниці по вулиці Котовського. Над нами живе генерал — дуже симпатичний і дуже цивільний. Він мені подобається. Кімнат багато, і нам нічого у них ставити.
Місто красиве і тихе, ходять маленькі трамвайчики. В центрі, на другому поверсі готелю,— величезний годинник. Вежу для нього будувати, очевидно, не захотіли, і годинник помістили у вікні. Оригінально і солідно. Тут є красивий парк і величезний фонтан. Парк, звичайно, носить ім'я Горького. Не розумію, чому всі парки називають його іменем, наче Горький все своє життя провів у парках. Більше я ніде не була і нічого не бачила.
Посилаю тобі свою фотографію. Фізіономія статистки з поганенького театру.
Виконуючи волю матері, місцеві ескулапи вже зайнялись моїм серцем, наче воно не моє, а належить медицині. Поки вони вислуховують та консультуються, моє серце робить, що хоче: то б'ється, то ні…
Ти правильно зробив, що вирішив їхати в село. Треба думати не лише про себе. Я знаю, що тобі буде важко, але купити квиточок на щастя не можна. Він дуже дорого коштує…
Іноді за нього розплачуються життям. Але я — купила б.
Привіт від нашого гарнізону.
Наталка».
Вранці Платон з Галею пішли до Косопілля, і він упросив директора, щоб її прийняли на другий курс. Потім найняв куточок для сестри і надвечір повернувся в село.
У хаті не сиділось, і хлопець, наказавши Васькові, щоб добре вивчив уроки, пішов до Снопів. Ще на подвір'ї почув голосну розмову. І справді, за столом сиділи Ничипір Іванович, Михей Кожухар, Мирон Мазур та Данило Вигон — грали в підкидного дурня.
— О, а я думаю, де ж це запропастився Платон? — Ничипір Сніп радо зустрічає гостя.
— Я ще вчора знав, що ти приїхав,— підморгує Михей.
— Аби ти — та не знав,— сміється Мазур.
— Може, повечеряєш? — згортає карти зі столу Марія.
— Дякую, ми вже з Васьком попоїли.
— Добре діло зробив,— піднімає продимленого пальця Кожухар,— що Галю вчитись послав.
— Сказано, брат,— зітхає Марія.
— А сам же куди, Платоне? — підсувається ближче Мирон.
— Думаю до Ничипора Івановича проситись в бригаду… На тракторі не доводилось працювати, але машину знаю.
— Приймемо, Платоне. Зараз саме ремонтуємо. Запасних частин мало…
— Діла-а,— крутить головою Данило Вигон.— А як же наука твоя?
— На заочний, діду, перевівся.
— І повигадують ото… як же ти оту науку заочно пройдеш? — знизує плечима дід…
— По книжках,— роз'яснює Мазур.— Начитаєшся, а потім ідеш та розказуєш, що вичитав. Он і вчитель наш так уже років сім заочно здає, та ніяк не здасть…
— Воно, скажу вам, огрономію всяку та землю вивчати краще не в городі, а таки в селі,— міркує Данило Вигон,— бо в городі вся земля в камені і чоловік її не бачить і не чує… А землю чути треба…
— Є такі, що й роблять на землі, а не чують її і не бачать,— безнадійно махає рукою Мирон.
— Бо нема, значить, до неї серця.— Михей сідає ближче до комина, щоб дим витягувало.— От примусь ти мене, к приміру, сторожувати… Дай мені сто карбованців на місяць, а я не буду, і все… А чому я не буду? Тому, що не можу без людей. Замкни мене в одиночну камеру — помру на другий день.
— Що ти оце верзеш, Михею? — сердито черкав сірником Вигон.— Коли людина на самоті залишається, то до неї мислі йдуть і всяке понятіє приходить…
— І до вас прийшло? — хитро посміхається Михей.
— Прийшло.
— Тоді скажіть мені, Даниле Степановичу, чого наш колгосп на такій низькій графі стоїть? Наче все робимо, і Коляда ночей не спить, а графа ні до бісової, вибачайте, матері…
— І скажу, твоїми ж словами, Михею, і скажу. Не відчуває наша земля, сосонська, серця… Розлюбили її люди. О! Таке моє понятіє.
— Добре кажете, Даниле Степановичу,— підтримує Вигона коваль.
— А чому розлюбили? Колись один одному кілками голови за вершок розбивали, а зараз розлюбили, чому? — допитується Михей.
— Сам розумій… Людина, коли працює, інтерес свій бачить… Скільки заробить, що матиме… Були тяжкі роки, ще коли я головував і опісля,— весь народ труднощі ніс — нічого не вдієш, війна… Потім уже і родило, і не родило — все одно на трудодні не проживеш… Молоді — з села у міста подались… А що їх тут утримає? Клуб скоро обвалиться, ні тобі електрики, ні тобі ніякого удовольствія…
— Не все зразу, Даниле Степановичу,— тяжко зітхає Ничипір Іванович,— колись і ми розбагатіємо.