Над хатами з'являються стовпчики диму. Мабуть, уже є шоста година. Данило Вигон дивиться на небо, на освітлені вікна, бере залізного шворня і шість разів б'є по рейці. В обов'язки Вигона входило вибивати дванадцяту годину ночі й шосту ранку. Хлопці кажуть, що дід помиляється не більше, як на п'ять хвилин вночі і на десять — вранці.
Вигон уже знає, кого першого він побачить, з ким покурить. Зараз будуть поспішати на ферму доярки, конюхи, потім до кузні йтиме Мирон Мазур, з ним уже й поговорить Данило Степанович…
Ранкову тишу прорізує свинячий крик — це вже десь Михей орудує, буде в когось свіжина. О, та це ж Макар Підігрітий коле кабана, на його садибі спалахує вогнище: смалять. Є в Макара околоти, бо як нема, то Михей паяльною лампою смалить, але сало вже мав не той смак… Славний чоловік оцей Михей, роздумує Данило. Тільки невезучий. Все у нього не так, як у людей. Збирав років зо два гроші на корову. Купив, а вона через два дні здохла. А то вирішив викопати погреба під хатою. Копав, копав, поки й хата не перекосилась…
А одного разу поїхав Михей базарувати до міста. Купив того-сього, додому збирається. Коли дивиться — сидить біля рундуків хлопець у матроському бушлаті, покурює і цвіркає крізь зуби, а біля нього стоїть залізний бачок, величенький, у червоне пофарбований, і з ручками по боках.
— Продаєш? — питає Михей.
— Продаю,— каже хлопець.
— Скільки ти за нього хочеш?
— Та п'ятдесят карбованців дайте і беріть.
Тоді ще старі гроші ходили. Жаль Михеєві стільки давати, але ж бачок дуже славний: збіжжя якого можна пудів зо три всипати.
— Бери сорок,— каже Михей.
— Сорок п'ять.
На цьому й порішили, дав Михей гроші, хлопець і щез. Витрусив Михей з бачка якісь папірці, на плечі та й іде. Коли це до нього міліціонер:
— Ви куди несете урну? Поставте на місце, громадянине!
— Чого ти, чоловіче, до мене пристав, за свої купив.— І йде.
Міліціонер свиснув. Зібралися люди.
— Громадянине, це ж смітниця, поставлено її на базарі для культури і гігієни, а ви крадете. І он стоїть така сама.
Подивився Михей: справді, така сама стоїть.
— А щоб знали надалі, що таке порядок,— каже міліціонер,— то платіть п'ять карбованців штрафу.
…Ще один вогник засвічується. То в Гайворонів. Тяжко Платонові доводиться.
Порядок у хлопців залізний. Продзвенить будильник, і вони з Васьком схоплюються з ліжок. У сінях умиваються холодною водою. Потім Васько підмітає підлогу, а Платон готує сніданок. Меню стале і просте — картопля з салом та чай. Але Платонові треба готувати й обід, бо прийде він з роботи, а Васько зі школи,— ніхто ж не зварить. Кілька разів пробував зготувати борщ, але з тієї штуки нічого не вийшло, тому було вирішено перейти на куліш і пшоняну кашу.
Платон порається біля печі, руки в сажі, попечені, а дрова не займаються, хоч плач.
— Внеси-но, Васько, гасу.
Хлюпнув — спалахнули дрова. Вода закипіла. Висипав Платон у миску картоплю, Васько до рота — не їсть.
— Ти чого кривишся?
— Та вона, Платоне, гасом смердить.
— От біда нам з тобою. Бери сало їж.
— Подивись, Платоне, може, й куліш з гасом. Платон піднімає рогачами банячка, але він, зачепившись за горщика, перекидається. З печі вилітав хмара сивої пари, і дрова гаснуть.
— Будемо, Ваську, ми сьогодні без обіду.
— Не журись, переживемо. У суботу Галя прийде, як наварить нам!
Під майстерню для ремонту тракторів Коляда віддав старе зерносховище, що біля кузні. Тут і розташував свою бригаду Ничипір Сніп. Холодно, але хоч вітер не задуває. Складні вузли та два мотори відвезли у Косопілля, а що простіше — самі трактористи ремонтують. Допомагає хлопцям, як може, Мирон Мазур. До нього в підручні і пішов Платон. Старий коваль рано приходить до кузні і не любить, якщо хлопці запізнюються.
Гайворон нарізує маленькими шматочками сало, їсть, поглядаючи на годинника. Руки його чорні: вугільна пилюка і кіптява — нічим не відмиєш. Пригадуючи свою роботу на фургоні, усміхається: то був курорт. Коли б уже швидше весна та в поле, бо остогидла ця низенька кузня і дні, схожі один на одного, як близнюки. Платон надягає свої, ще армійські, ватяні штани, светр та фуфайку, підперізується широким паском і виходить у світанок.
Побачила б його оце зараз Наталка. Може, сьогодні дядько Михей принесе листа? Щоразу з надією розриває конверта Платон, але в них не було того, чого він чекав. Наталка іронічно писала про своє життя, про зустрічі з лікарями та «дуже цивільним генералом». І жодного слова про те, що найбільше хвилювало хлопця.
Наталка наче й не знала, що він любить її, живе тільки в чеканні цих листів. Після нічної зустрічі зі Степкою Платон нікуди не ходив, хоч кожного вечора тягнули хлопці.
— Не можу, знаєте, сам хазяюю… Васько,— відмовлявся.
Інколи йому дуже хотілось піти разом з ними до дівчат, потанцювати або заспівати на вулиці так, щоб почули аж у Косопіллі. Співати сосонські хлопці вміють.
І Платон, напевне, ходив би, коли б не Степка. Він боявся її любові, боявся, що оця земна, жагуча пристрасть, яку відчув тієї ночі, може розвіяти, розмести його почуття до Наталки.
Зі Степкою він зустрівся тільки один раз, минулої суботи. Вона прийшла до Галини,— просто провідати. Коли Платон увійшов до кімнати, Степка тримала в руках фотографію Наташі. Побачивши Платона, не поклала її, а чомусь віддала Галі:
— Артистка, хоч у кіні знімай,— метнула очима.
— Треба говорити не в «кіні», а в «кіно».— Платон узяв фотографію в сестри й поставив на столик.
— Ми не обучені.
— Учіться.
— Вчителі все миршаві попадаються,— постукувала Степка новим чобітком по підлозі.
Галина вийшла на кухню. Хлопець не знав, що йому робити, що сказати самовпевненій красуні, яка добре знає собі ціну. Він чекав: зараз Степка кине щось зле, образливе. Але вона промовила:
— Ти… ти не думай про мене погано.
— Я не думаю про тебе погано, Степко…
Ще постояла хвилину.
— Вона красива,— кивнула на фотографію і вийшла.
Платон сидів у кімнаті і чув, як вони шептались з Галиною.
— Та Юхим щовечора приходить…. Дуже мені він потрібний…
— А Дмитра бачиш?
— Він усе у Макара Підігрітого товчеться… А піонерська вожата, дурна, губу копилить…
*
У кузні вже гугонить горно, важко сопе ковальський міх, ніби стомився. Максим вносить довгі залізні прути, з яких потім рубатимуть зуби для борін. Мирон закохано дивиться на сина. Точнісінько таким і він був у молодості.
— Та не бери стільки, бо підірвешся к лихій годині, Максиме.
— А-а, тату,— Максим кидає на підлогу оберемок,— а що я, по одній лозині носитиму?
— Ти диви, який!
— Я, тату, можу вам оцього прутика вузлом зав'язати…
— Ну-ну,— посміхається Мирон,— силач знайшовся.
— У вас вдався.
— Це, сину, у нас рід такий, козацький. Дід твій під заклад на ярмарках кулаком биків з ніг збивав…
У роду Мазурів — усі ковалі були. Миронові трохи шкода, що Максим у трактористи пішов, а з нього коваль вийшов би. І Михайло, якби з війни повернувся, теж міг би ковалювати. Мирон згадує свого старшого і крадькома витирає сльозу.
— Чого це ви, тату?
— Та дим гаспидський в очі лізе…
Незадовго до війни у них народився Максим, Ользі вже було під сорок, але материнство повернуло їй молодість, і Мирон не міг намилуватися своєю дружиною та сином. Коли вона хворіла, Мирон прибігав з кузні, прав пелюшки своїми грубезними руками і купав сина, який вміщався на його долоні. Вночі, коли дитина плакала, Мирон не спускав Максимчика з рук та співав йому пісні, які складав сам. А коли повернувся з фронту, то брав його з собою до кузні, поки мати з поля не приходила і не забирала додому. Коваль любив свого сина більш за все на світі, але ніколи не говорив про це. Виховував у строгості, змалку до роботи привчав, хоч Ольга завжди докоряла: