— Ще наробиться за свій вік, хай поспить та погуляє.
— Якщо залізо не загартуєш, то воно міці не має, Олю.
— То ж залізо, а це дитина.
Максим закінчив школу у Косопіллі, склав екзамени на тракториста і пішов у бригаду Снопа. Мирон не відраджував.
Син уже заробляв сам собі на хліб, парубкувати почав, але з-під батьківської волі не вийшов, навіть закурити при батькові боявся і, за давньою традицією, яка збереглася ще в селах,— називав батька та матір на «ви».
Взимку, коли починався ремонт, Мазур з сином ходили на роботу в парі. Мати, бувало, шепче:
— Хай би ще поспав, прийшов пізно, загулявся з хлопцями…
— У неділю видіспиться, як захоче, а це робота…
— Та якби ж до неї рвалися всі так, як ти… Одні зовсім не ходять, а інші аби день до вечора…
— А я не можу так, Ольго, у мене совість партійна…
— Партійний ти чи не партійний — зараз усі однакові…
— Воно так, але на мене люди дивляться, бо я ж таки в партію вступив не для чину, а тому, що душа моя, значить, так настроєна… Хочу, щоб і син мій за мною йшов, Ольго.
— Куди, в кузню чи в партію?
— Хай у партію йде через кузню…
Платон надягав стару, обпалену іскрами фуфайку і брався з хлопцями до роботи.
Весело в кузні видзвонюють молотки, перекидаються жартами хлопці. А найбільше перепадає Юхимові, бо прийшов він найпізніше.
— Довго вона тебе тримала, Юхиме…
— Хоч поснідати дала?
— Та годі вам, хлопці,— просить Юхим.
— Ні, друзі, Юхим уже не ходить до Степки, взявся за розум і міняє професію.
— Що ж буде тепер робити?
— Іде в помічники до дядька Михея — помагатиме кабанів смалити.
— А чого ж? Щодня свіжина і чарка…
— Степка дівчатам казала, що поки Юхим не навчиться грати ще й на трубі, то заміж за нього не піде.
— Він зможе й на цимбалах для неї…
— Я б сам навчивсь, аби знаття…
— Ідіть ви к чорту,— червоніє Юхим. До кузні заходить Полікарп:
— Чи є у вас, хлопці, вода?
Всі знають, що ніякої води не хоче Полікарп, а прийшов, щоб з людьми посидіти. Трактористи і ковалі поговорять з ним і не дивитимуться вовками. А йому хоч би слово хто з них промовив — і то на душі легше,
— Пийте,— подає кварту Платон.
— Спасибі… Мороз сьогодні…
— Да-а, на градусів дванадцять тягне…
— Воно б і чарку можна випити…
— Заколіть, дядьку Полікарпе, кабанця та в гості кличте.
— Якби мав, то… Ось Михей казав, що скоро заколе…
— А що ти робиш зараз, Полікарпе? — питає Мирон.
— Воду бичкам вожу. Поки пробив той лід на Русавці… Руки болять…
— Могли б когось іншого послати…
— Ні, це моя робота… і корми, і вода… Спасибі,— піднімає над головою шапку Полікарп і йде до своєї бочки.
— Мучиться чоловік, — зітхає столяр Никодим Динька з дитячими, довірливими очима.
— Через таких, як ти, й мучиться, — сердито говорить Мирон.— Не люди, а…
— А яке твоє понятіє, Мироне? — трясеться худеньке тіло Никодима.— Він спалив мою хату, а я йому в ноги должон кланятись, так?
— Та він же не вашу палив,— каже Платон.
— З горя біди наробив людям. Як утекла його любов кубанська…
— А мої діти через його любов повинні страждати? Поки житиму, я до нього, каторжного, й словом не обізвуся… І Текля моя,— додає Никодим.
— Якби не твоя Текля, то і з тебе ще чоловік був би,— каже Мирон.
— Ти хоч партєйний, а моєї Теклі не займай,— аж підскакує Динька.
— А я буду говорити, бо твоя Текля всіх бабів підбила, щоб не розмовляли з Полікарпом.
— Було,— визнає Динька,— було, бо вона за общество стоїть…
Текля «стала за общество» в жнива. Тоді Полікарпа послали возити воду на поле. Поїхав Полікарп до Криничок і набрав повну бочку холодної джерельної води. Жінки в'язали пшеницю. Спека стояла страшенна. Піт заливав очі, і всіх мучила спрага. Під'їхав Полікарп, наточив у відерце води, кварту сполоснув:
— Люди добрі, водички привіз свіженької!
Жінки, повільно розгинаючись, кидали юрки, перевесла і йшли до бочки. Раптом на все поле закричав хтось:
— Не пийте! Хай він подавиться цією водою! Хай він заллється нею, проклятий!
Крізь юрбу жінок проштовхалась Текля. З-під її хустки вибилось волосся, спадало пасмами на худі плечі. Пересохлі губи чорні, як земля, потріскались і на них запеклася кров.
— Він! Він, проклятий, спалив наші хати, в сухоту дітей увігнав! Не пийте! Я прокляну і того, хто нап'ється з його рук!
— Геть з поля!
— Проклятий!
— Геть!
— Душогубець!
Кричали всі, навіть ті, чиї хати і не погоріли. Жінки махали порепаними руками, очі їх палахкотіли від гніву, злості і зневаги.
Полікарп упав навколішки, тримаючи у випростаних руках відерце з джерельною водою, благав:
— Простіть. Я не хотів… Теклю, випийте моєї води… Ганю, Марино, Варко, випийте моєї води.— Він повзав на колінах перед жінками, з відерця хлюпало. Потім упав на стерню і тяжко застогнав…
Зараз Полікарп возить воду бичкам. Бички п'ють…
…День короткий, і хлопці на обід не ходять. Дістають, хто що взяв з дому, та полуднують. Платон виходить з кузні: не хоче, аби його пригощали.
У майстерні, біля трактора, сидить Ничипір Іванович і прислухається, як працює мотор.
— Перший готовий,— говорить він хлопцеві,— чуєш, як новий. Ану, сідай.
Платон виїжджає через браму на подвір'я, і трактор, підкоряючись його волі, робить широке коло. З ферми вибігають доярки, махають руками, наче Гайворон вирушає в далеку дорогу.
13.
Другого дня після повернення з лікарні Семен Федорович з'явився вранці на господарстві в новому костюмі, в синьому пальті, яке надягав тільки тоді, коли їздив у район. Від нього пахнуло одеколоном «Дніпро» і бромом. Увесь його вигляд так і говорив: ну, який я? На фермі пожартував з доярками, що бувало дуже рідко, з бригадирами ж говорив офіційно і підкреслено ввічливо.
Прийшовши до контори, він потупцював у сінях, що розділяли сільраду і правління артілі, а потім все ж таки прочинив двері, які вели до кабінету Макара Підігрітого. Ну, звичайно, «президента» ще не було. З сусідньої кімнатки виглянув секретар Олег Динька:
— Вони сказали, що сьогодні запізняться, бо колять кабана,— повідомив Олег.
— Як з'явиться, хай зайде,— наказав Коляда.
У кабінеті Семен Федорович помітив, що замість старенького стільчика, на якому він сидів,— стояло нове крісло. Певно, Горобець розщедрився. Крісло було широке і м'яке, з високою спинкою, на ній якийсь бовдур написав синім чорнилом інвентарний номер — «13». Семен Федорович опустився в крісло. Ще ніколи не доводилось сидіти так зручно! А які пружини! Вони реагували на кожний порух тіла. Коляда відкинув голову, затуливши потилицею інвентарний номер, і блаженно всміхнувся. У цьому кріслі він зараз відчував себе не просто Семеном Федоровичем, головою колгоспу, а могутнім володарем. Він підвівся і ще раз глянув на крісло збоку, погладив дерматинову оббивку і раптом уявив, що на цьому кріслі сидітиме рожевощокий Макар Підігрітий. Ні, не буде.
Семен Федорович дістав із залізного ящика, що заміняв йому сейф, велику папку. У ній лежали десятки газетних вирізок, кілька грамот — все, що стверджувало його колишню славу. На папці був наклеєний папірець з переліком документів: «Грамот — 7, статей і заміток про С. Ф. Коляду — 24, починів та ініціатив С. Ф. Коляди — 36, фотографій — 9».
У двері постукали, Семен Федорович швидко сів у крісло:
— Увійдіть.
Увійшов Горобець.
— Вас не можна впізнати, Семене Федоровичу! Жених!
— А чого ж, ми ще не той… Які новини, Леонтію?
— Крутимось.
— Начальство не приїжджало?