— Чув, чув,— посміхнувся Мостовий і подивився на Михея.
— Вони обидва зараз вдома, я можу…
— Встигнемо ще зустрітись.— А потім до Горобця: — Так що, Леонтію Гнатовичу, хвалитися нічим.
— Нічим,— зітхнув Горобець.
— Усе на ноги зводимось. То укрупнювались, то роз'єднувались, таку шарпанину затіяли, а земля цього не любить,— сказав Кожухар.
— Ходімо до майстерень,— запропонував Мостовий,— хочу Мазура та Снопа побачити.
Вони сиділи в кузні і розмовляли, як раптом прибіг хлопчик і до Мирона:
— Ідіть, дядьку, бо ваш Максим з бугаєм бореться!
Справді, біля ферми стояли хлопці, голосно сміялись. Мирон ще здалеку побачив, як Максим підійшов до бугая і схопив його за роги. Бугай нагнув голову, рвучко мотнув нею — Максим відступив назад.
— Давай давай, Максиме!
— За хвоста його!
— Через себе перекинь!
Максим витер руки об поли фуфайки, подивився на Софію, що стояла серед дівчат, і знову підійшов до рогатого суперника. Та не встиг взяти за роги, бо ляснув батіг і полоснув Максима по плечах. Всі так і покотились зо сміху.
— Хто це? — обернувся Максим і побачив батька,
— Ти що собі думаєш? — замахнувся знову Мазур, але не вдарив.— Ану додому!
— То так би й сказали, а то зразу — батогом,— соромливо опустив голову Максим.
— І вдасться таке,— скаржився Мазур Мостовому.— Чортів хлопець.
— А що їм інше робити? — скручує Михей довжелезну цигарку.— Клубу, як у людей, нема, електрики так само…
— Зоставайтесь у нас, ще не таке побачите, у нас — культура! — Широкоплечий хлопець у збитій набакир шапці з викликом дивився на Мостового.— Чи вас тільки зведення цікавлять?
— Не тільки,— після паузи відповів Мостовий.
— Тож воно й видно,— одвернувся хлопець.
— Ні, почекай, а ти ж що, чекаєш, коли я тобі натоплю в клубі?
— Та хіба то клуб?
— У мене хата більша…
— Там скоро вовки заведуться.
— Як твоє прізвище? — запитав Мостовий хлопця.
— Ну Гайворон Платон. А що?
— То візьми, Гайвороне, і напали грубу… А то бикам роги скручуєте, а в клубі холодина, ніби надворі. Елементарної свідомості нема.
— Ви мене, товаришу, не знаю, хто ви, на бога не беріть. Я вже намахався молотом за день, а як ви не стомились, то можете напалити.— Платон вийшов з гурту.
— Та це ж секретар райкому,— шепнув хтось. Але Платон не почув. Хлопці розійшлися.
— Приходьте ввечері до Степки!
— Юхиме, прийдеш?
— Та побачу…
— Я до вас ще зайду,— сказав Мостовий Ничипору Івановичу і пішов з Динькою в село.
Напроти колгоспної контори стоїть низька, довга хата з маленькими вікнами. Половина даху вкрита поржавілою бляхою, а решта вшита сніпками. Колись тут жив батюшка. Але в тридцятих роках, коли познімали з церкви дзвони, отець Іоанн з горя впився, написав синькою на стіні коло вівтаря: «Бога нът» — і переїхав до сина, що на Донбасі. У хаті розмістили два класи початкової школи, потім її перетворили на громадську комору, а після війни — в читальню. Але взимку тут було читати холодно, влітку ж — ніколи, тому зняли вивіску «Читальня» і написали «Клуб». Районний відділ культури повідомив область про відкриття ще одного вогнища культури на селі, Олег Динька почепив на двері великого замка, і на цьому справа закінчилась.
Коли Сосонку приєднали до колгоспу «Вперед», хлопці і дівчата почали ходити до городищенського Палацу культури, бо то був справжній палац. Тепер уже ніхто таких подорожей не робив. На попову хату з вивіскою «Клуб» ні район, ні колгосп коштів не асигновували, і вона почала розвалюватись. Згадавши молодість, Коляда організував якось «триденку боротьби за культуру». Клуб побілили та вшили сніпками дах. Після ремонту ключі повісили в конторі — хто хоче, може відчиняти, бо райвідділ культури порадив перевести клуб на громадські засади.
Олег Динька довго копирсався в замку, поки нарешті відімкнув хату. Лампа-десятерик не горіла, бо не було гасу. Динька приніс лампу з сільради. У так званому залі під стінами стояло кілька лав, у кутку — хиткий столик, поскрипувала під ногами стара підлога, дверцята грубки були відчинені, і в ній тужно завивав вітер. У другій кімнатці стояло кілька шаф з книжками, а на столику — шахова дошка, на якій чорні дали мат білим.
— Пішли, Динько,— сказав Мостовий,— ні, ні, клубу не зачиняй.
У сінях, що розмежовували контору колгоспу та сільраду, рівненьким стосом лежали дрова.
— Бери, Олег.— Перше ніж встиг Динька щось зрозуміти, Мостовий наклав оберемок дров і поніс.
Мостовий став навколішки і заходився розпалювати грубку. Дрова були сирі і ніяк не хотіли займатись. Секретар райкому аж посинів, роздмухуючи вогонь. Нарешті маленький язичок полум'я лизнув кору, осика зашипіла і здалась.
— Горить, — задоволено промовив Мостовий, обтрушуючи з пальта тирсу.— Віник є?
— У сільраді.
— Ходімо.
Поки Динька шукав віника, Мостовий зняв скатерку зі стола Підігрітого і наказав Диньці взяти радіоприймача. З контори колгоспу вони, після деяких роздумів, забрали три стільці і познімали лляні фіранки з вікон.
Коли безмежна цікавість привела Михея Кожухаря до клубу, то він побачив, що в хмарі пилюки, яку здійняв Динька, замітаючи підлогу, Мостовий поліном прибивав фіранки на вікнах.
— Пойняв,— сказав Кожухар і заходився допомагати Мостовому.
Динька загорівся і, махнувши рукою на майбутні неприємності, приніс із колекції Підігрітого, що зберігалась і в сільраді, з десяток найкращих різнокольорових плакатів. Пришпилили їх на стінах.
— Ну, як? — ходив по залу Мостовий.
— Тепер уже інший фасон,— з гордістю промовив Динька.
— Поклич хлопців і дівчат,— сказав секретар.— І того, Платона Гайворона, обов'язково.
— Це ми в момент,— і собі підхопився Кожухар.
— Ви покличте Платона, а я до Степки збігаю,— уже на вулиці сказав Динька Михеєві.— Тільки ж не говоріть нікому, що Мостовий дрова таскав і фіранки чіпляв, бо засміють, а це ж секретар…
— Вас засміють,— відповів Михей і захитався на своїх довгих ногах.
Мостовий залишився в клубі сам. Він скинув пальто, сів на лаву біля грубки. Нестримно боліла нога. Олександр довго розтирав її, але це не помогло. Стомився за день.
Поклав пальто під голову, ліг. Руки і ноги були такі важкі, що не хотілось і ворухнути ними. По радіо передавали концерт молодих виконавців. І раптом диктор оголосив:
— Виступає солістка філармонії Тамара Крайниченко.
Підійшов до приймача. Так, це був її голос. Співала його улюблену пісню — «Вогник».
З Тамарою Мостовий познайомився ще в п'ятдесят шостому році, у госпіталі, куди привезли його, двадцятирічного сержанта, з Будапешта. Вона прийшла зі своїми подругами-дев'ятикласницями провідати поранених солдатів. Олександрові запам'яталась тоді гарненька невеличка дівчина, яка напрочуд славно співала. Після госпіталю він демобілізувався і приїхав до батьків у Дніпропетровськ. Зо два роки був секретарем комсомольського комітету металургійного заводу, а потім його послали до вищої партійної школи.
У Києві Олександр розшукав Тамару. Вона вчилась у консерваторії.
Мостовий був безнадійно закоханий в неї. Коли говорив про це дівчині, та завжди відповідала:
— Сашко, у нас попереду — вічність.
Закінчивши школу, поїхав редагувати районну газету. Прощаючись, запитав:
— Ми ніколи з тобою не зустрінемось, Тамаро?
— Я не можу їхати, що я робитиму в тому Косопіллі? Проза життя, Сашо, нічого не вдієш, але перед нами — вічність…
Вона помахала ручкою і сіла в таксі, що чекало на неї біля вокзалу. Олександр побачив, як високий чоловік у світлому костюмі відкрив дверцята машини і обняв Тамару за плечі.
Робота в газеті не залишала багато часу на душевні страждання, і тепер він тільки часом згадував свою Тамару, яка була так впевнена, що перед нею — вічність…