Косопільські дами ніяк не могли примиритись з тим, що молодий редактор неодружений, і переконували своїх дочок, незаміжніх сестер та племінниць вжити всіх заходів і виправити цю помилку.
Кожної суботи влітку або і в будні вечори палісадник, що ріс біля редакції, заповнювали ті, хто не втратив надії привернути увагу Мостового до своєї персони. Сміливіші з них ставали на ризикований шлях — вони приносили до редакції свої вірші. Але далі розмов про рими справа не йшла.
Правда, одного разу Мостовий пішов у Будинок культури на танці. Другого дня його викликав Бунчук:
— Ви так, Олександре Івановичу, порозтрушуєте весь свій авторитет, який вам створюємо ми. Що за комсомольські звички? Коли ви так любите танцювати, то танцюйте вдома, щоб ніхто не бачив… Ми он зриваємо заготівлю картоплі, а ви — навприсядки… І, взагалі, вам треба одружитись, бо ви дотанцюєтесь…
— Колись я скористаюсь з вашої поради, Петре Йосиповичу,— пообіцяв Мостовий.
Тамара проспівала пісню, вогник згас. Мостовий знову ліг на лаву, заплющив очі і думав про те, що так і не зміг розпізнати загадкової Тамариної душі. Мабуть, у неї було якесь інше життя, про яке він не знав. Добре було б зустрітись з нею. Напевне, вже вийшла заміж… А може, поїхати? Що він їй скаже?.. Чого це так розболілась нога? Хороше лежати біля гарячої груби… Стомився він…
На вулиці Платон зустрів хлопців та дівчат, яких Динька вів до клубу. Попереду йшов Михей Кожухар і розпікав усіх:
— Та який же ви в біса комсомол? Дожилися до того, що секретар райкому у вашому клубі фіранки чіпляє і дрова носить! Та з вас уся область сміятиметься, елементи ви несвідомі.
Мовчки ввійшли до клубу і зупинились на порозі: секретар спав.
— Тс-с,— замахав руками Динька,— давайте почекаємо на вулиці. Він, знаєте, скільки обходив сьогодні…
Хтось ненароком грюкнув дверима — Мостовий прокинувся. Зіскочив з лави.
— Пробачте, я трохи задрімав… Заходьте. Тепер давайте знайомитись, кого не знаю. Ти, Юхиме, грай марш…
— Оля.
— Софія.
— Степка.
— Світлана… Я вас знаю…
— Марина.
— Петро.
— Дмитро Кутень, зустрічалися.
— Володя.
— Максим Мазур… Я більше того бугая не чіпатиму…
— Ну, Платоне, ми з Динькою твоє завдання виконали. Хотіли помити підлогу, але не було часу, іншим разом приїду…— сказав Мостовий.
— Пробачте мені, Олександре Івановичу, я не хотів образити вас, то я так, зі злості,— промовив Платон.
— Буває. Чого ж ви стоїте? Роздягайтесь, будьте, як удома,— запросив Мостовий.
Юхим грав, але ніхто і не думав танцювати. Дівчата розглядали плакати так, ніби перед ними висіли полотна найвидатніших художників, хлопці юрмилися біля приймача. Олег Динька, скориставшись тишею, почав промову:
— Нам усім повинно бути соромно, що ми занехаяли культурно-масову і виховну роботу, а я підкреслював завжди, що…
Що завжди підкреслював Динька, присутні не почули, бо його перебив Мостовий:
— Збори ви проведете без мене, а зараз давайте заспіваємо.
— Це можна,— сказав Михей Кожухар і махнув своїми довгими руками…
Розходились тоді, коли дід Вигон гучно вдарив у рейку дванадцять разів. Михей запрошував Мостового до себе ночувати, але втрутився Платон:
— Та ми з Олександром Івановичем підемо до мене.— Він хотів якось загладити враження від першої зустрічі з Мостовим.
— Завтра чергують у клубі Максим і Софія! — нагадував десь з другої вулиці Олег Динька.
Провівши Мостового в другу кімнату, Платон заходився готувати вечерю. Нарізав сала, хліба і приніс чайник кип'ятку.
— Вибачайте, але ми з Васьком самі куховаримо, і я нічим більше не можу вас почастувати.
— Та що ти, Платоне, у нас — царська вечеря! — А після паузи спитав, дивлячись прямо в очі хлопцеві: — Тяжко тобі?
— Не легко… Інколи хочеться тікати…
— Звідки?
— З села. Приїхав з міста і наче втрапив у дев'ятнадцяте століття. Коли жив тут, звик, а побачив трохи світу…
— У нашому районі не всі такі села, Платоне.
— Знаю. Але я живу в Сосонці. То приєднували наш колгосп, то роз'єднували… І дожилися — електрики нема, клубу нема. У Городищах збудували Палац культури, лазню, дитячий садок, а в Сосонці нічого, бо це була тільки одна з бригад… Це що, правильно? По-партійному чи по якому?
— Це не по-партійному,— сказав Мостовий.
— Оці всякі реорганізації відкинули нашу артіль на двадцять років назад.
— Треба наздоганяти, Платоне.
— Хто ж поведе людей? Хто? Коляда? Куди ж він поведе, оцей злий, єхидний чоловічок? Чи, може, Підігрітий? Влади між собою ніяк поділити не можуть. Це страшно, коли б'ються за портфелі нікчеми.
— Чи не занадто гостро засуджуєш Коляду і Підігрітого?
— Ні. Вони нічого не бачать і не хочуть бачити. Бригадири щоранку ходять по селу та загадують на роботу, лайка, крик… А колись наш колгосп був найкращий у районі, мама розказувала…
Мостовий мовчки курив.
— Який же вихід?
— Не знаю.
— Ти не задумувався над цим?
— Я розгубився, Олександре Івановичу,— щиро зізнався Платон.— Я мріяв стати агрономом, повернутись у село і зробити щось велике для людей. Я мріяв не лише про врожаї, а про те, щоб усі стали красивішими, добрішими. Щоб не було зла, примітивного зла, яке так шкодить нам…
— Приїхав,— і мрії почали забуватись? — запитав Мостовий.
— Ні, вони стали дуже земними… Ось ми сидимо з вами при оцій лампі, а коло села проходить високовольтна лінія. А ми не можемо підключити Сосонку. Чому? Бо лінія — державна. А Сосонка чия?
— Ми вже писали про це в обком…
— А що з того? Пора спати, Олександре Івановичу, пробачте, я вам наговорив стільки, але я не міг мовчати.
— Я розумію тебе, Платоне.
Мостовий ліг, а Платон пішов на кухню, взяв зошита, дістав з Васьчиного портфельчика ручку і почав писати: «Наташо, я не знаю, що робити мені…»
14.
Вранці, коли Семен Федорович ще лежав у ліжку, до нього прибіг стривожений Горобець і в усіх деталях розповів про вчорашні події в клубі. Коляда зіскочив з ліжка, почав взувати чоботи.
— Штани, штани, не забудьте,— нагадав Горобець.
— Невже сам дрова носив? — бігав по хаті голова.
— Власноруч, з Динькою…
— Чорти б їх побрали,— невідомо кого лаяв Коляда,— а, тепер мені лупай очима.
Від криниці прийшла Фросина і передала останні новини:
— Мостовий ночував у Гайворона. До третіх півнів світилося.
— Готуй сніданок,— наказав Семен Федорович дружині, а сам через городи побіг до Платона.
— А мені які вказівки, Семене Федоровичу? — ледве встигав за головою Горобець.
— Іди к чортовій матері.
Горобець відстав.
Мостового Коляда застав на подвір'ї Гайворона, саме прощався з Платоном.
— Обов'язково заїду, а ти будеш у районі — заходь.
Привітався і запросив секретаря на сніданок.
— Дякую, я вже поснідав.
— Як же це так, Олександре Івановичу, приїхали і не покликали. А я вдома весь вечір той… читав…
— Я знаю, ви останнім часом почали захоплюватись літературою і особливо — усною творчістю. Що там у вас з Підігрітим?
— Нічого… Вчора він перекинувся і набив ґулю, а все інше в порядку, так би мовити, керуємо колегіально, згідно рішень останнього Пленуму…
— Я б вас просив передати Підігрітому, щоб він прийшов до сільради. І комуністів запросіть.
— В один момент.— Голова зник у вуличці.
Макар з острахом вислухав Коляду, помацав свою гулю і сяк-так натягнув шапку.
— Коли що, то кажи, що ми з тобою той… колегіально,— повчав дорогою Семен Федорович Підігрітого.— Я до тебе нічого не маю, а ти до мене…
З перших слів Мостового Коляда зрозумів, що секретар повністю поінформований про справи в Сосонці. От люди! Не встигне начальство з машини вийти, як уже про все розкажуть. І Гайворон недаремно ніч просидів з Мостовим, усе виклав. Ну, почекай, хлопче, я з тобою ще зустрінусь.