У палату ввійшов Нарбутов, привітався — і до Платона:
— Солдат, а не знав, у який вагон сідати. В останній треба. Там їде провідник, а в провідника є кожух. Або ж уже бігав би по площадці.
— Удруге знатиму, Михайле Костянтиновичу.
— З лікарями я говорив, Платоне. Тебе побачив, а тепер нам з Наталкою пора. Служба.
— Я тебе наздожену, батьку.
— Спробуй.— Нарбутов вийшов.
— Знову я сам… Наташо, будеш мені писати? Не думай про неї,— шептав Платон,— скажи мені хоч одне слово… Для мене скажи…
Наташа легенько потиснула Платонові руки, усміхнулась:
— Хіба можна стільки питати? Взяла свою валізу і пішла.
У палаті пахло апельсинами та яблуками.
16.
«Дорогий брате Платоне!
Твого листа дядько Михей передав мені в руки. Тепер я живу по другому разу в Ничипора Івановича. А як ти ще не приїдеш, то перейду до Полікарпа Чугая. Живеться мені добре, чого й тобі бажаю. Дядько Мирон перешив мені Максимові чоботи. Переди юхтові, а халяви з чистого хрому.
Дядько Ничипір дуже кашляє, але щодня ходить на ремонт, бо скоро весна буде. Юхим теж ходить на роботу, а вечорами сидить вдома і дуже сумно грає на гармошці. Тітка Марія каже йому: «Не тільки світа, що у вікні». А він не вірить.
Оцінки в мене є всякі, але нічого. Швидше поправляйся і приїжджай додому, бо треба жити.
Іван Іванович учить мене малювати. Галя, коли приходить, то забирає мене додому, а потім я знову йду до людей.
Василь Андрійович Гайворон».
Платон дочитав листа і пішов до головного лікаря: — Виписуйте мене, будь ласка, Борисе Вікторовичу, три тижні відлежав.
— Принесуть аналізи, подивлюсь, а тоді вирішимо.
Довго тягнеться час.
Нарешті до палати входить головний лікар:
— Платоне, можете їхати додому.
— Спасибі вам за все.
Поїзд на Вінницю відходив через десять хвилин. На Косопілля — ввечері. Стоячи в черзі, Платон ще вагався, куди йому брати квитка. Та біля віконця сказав:
— До Вінниці.
Зрештою, він не буде там довго. Дві-три години — і назад. Треба обов'язково поговорити з Наталкою. Зажадає від неї відповідей на всі питання, що мучать його. Він одержав кілька Наталчиних листів. Дівчина писала про старого генерала, про якісь вірші модного поета, про вінницький базар, але жодного слова про свої почуття. Десь між рядками Гайворон уловлював натяки на Степку, хоча ім'я не згадувалось.
З вокзалу Платон доїхав маленьким чепурним трамвайчиком до готелю «Україна», а там показали йому і вулицю Котовського. Невеличкий двоповерховий будинок, огороджений низеньким парканом, стояв навпроти скверу. Світилось лише в одному вікні. Платон постукав. Двері відчинила Наташа. Голова її була пов'язана пухнастим рушником.
— Слово честі, я сказала матері, що ти сьогодні приїдеш… Заходь, бо я застуджусь.
Платон пригорнув її до себе і поцілував.
— О, який ти холоднющий! Іди вмивайся та будемо пити чай, а коли мій гарнізон повернеться з кінотеатру — повечеряємо.
— Я ненадовго, Наташо…
— Знаю. Ти пробач, але я мушу причесатися.
Платон пив чай, а Наталка, в коротенькому халатику, розчісувалась перед люстром.
— Платоне, відвернись,— Наталка помітила на собі його погляд.— Сиди, не підходь!
Але Платон тримав її уже в своїх обіймах.
— Наталко, я люблю тебе…
Платон відчував, як тремтіла Наташа. Він цілував її в губи, в мокрі коси. У неї не було ні сили, ні бажання пручатися. Платон підхопив дівчину на руки. Запаморочилась голова. Ще мить — і вона задихнеться від його поцілунків.
— Платоне! — хоче крикнути Наташа, але не може. Тисячі голок пронизують її тіло, вона відчуває на своїх грудях Платонову руку… Куди він її несе? Він поклав її на тахту… Ні, ні… Не треба… Її ще ніхто ніколи так не цілував… А його руки! Ці вперті руки… Вона буде вся в синцях… Хай будуть… хай… Незнайомі, незвідані ще почуття переповнюють дівчину… Раптом вона відчула, що його нема поруч… Клацнув вимикач. Стало темно… Ні…
— Ні! — кричить Наталка і відштовхує від себе хлопця.— Увімкни світло! Чуєш?
Світло вдарило в очі. Наталка не може розплющити їх. Нарешті неймовірними зусиллями піднімає повіки. Гайворон стоїть, одвернувшись до вікна. Халатик збився чортзна-куди… Невже Платон бачив її всю?
Наталка підхоплюється з тахти і йде в другу кімнату, натягує на себе плаття з високим комірцем, розчісується, їй не хотілося б зараз бачити гостя, але він там…
Платон винувато дивився на дівчину. Вона зараз може прогнати його… Що вона говорить?
— Що ти говориш, Наташо?
— Я кажу, щоб більше цього не було… Зрозумів?
— Зрозумів.
— Я не сумнівалась у твоїх розумових здібностях.
— У мене через дві години поїзд, Наташо. Ти мусиш відповісти на мої запитання.
— Якщо зможу.
— Ти вийдеш за мене заміж?
— Оце, я розумію, запитання!
— Ти вийдеш за мене заміж? — вперто повторює Платон.— Я не можу без тебе…
— Але ми не можемо жити з тобою одним днем…
— Ти про що?
— У тебе й так погано склалося життя, і я не хочу, щоб воно стало для тебе мукою. Я не зможу принести тобі… яблук, навіть за п'ять кілометрів…
— Наташко, як ти можеш так говорити?
— Мене лікарі привчили до раціонального мислення. Сьогодні я ходжу, а завтра… Бачиш, я не егоїстка.
— Ти не любиш мене?
— Хіба ти сліпий?
— Тоді чому ж ти так говориш? Чому?
— Я не хочу, щоб моя любов стала для тебе горем.
— Наташко, все буде добре… Ти одужаєш. Я вірю в це.
— Платоне, не треба будувати повітряні замки.
— З чим же я поїду від тебе? Навіть надії нема.
— Надію я залишаю тобі… і собі.
Платон так і не дочекався Нарбутових. Наташа провела його до хвіртки.
— Я буду ждати,— сказав Гайворон.
— Жди.
— Ти будеш моєю, Наташко…
— Твоєю, або нічиєю.
— Коли?
— «Почекай до весни, до тепла»,— відповіла словами пісні.
Ольга Аркадіївна зразу помітила, що Наташа чимось збуджена.
— Що з тобою, Наташко? — запитала, подаючи вечерю.
— Був Платон. Уже поїхав. Передавав персональні привіти батькові і тобі.
— Він спеціально для цього приїжджав,— підтвердив Нарбутов.
— Наташо, ти не повинна надавати особливого значення цим візитам,— зауважила Ольга Аркадіївна.— У нього свої плани, а у нас…
— Він хоче, щоб я вийшла за нього заміж,— нічого не приховує Наташа.
Мати, звичайно, сплескує руками і стогне. Михайло Костянтинович п'є чай і вдає, що ця розмова його не зачіпає.
— Що ж ти йому сказала? — безсило опускається на стілець Ольга Аркадіївна.
— Я сказала, що подумаю.
— Невже це можливо? Чуєш, Михайле, вона ще буде думати. Це неймовірно, нереально…
— Я його люблю, мамо. І для вас це не секрет.
— Михайле, що вона говорить?
— Мамо, ми — люди військові, і у нас нема часу для зайвих виступів, так, товаришу полковник?
— Коли весілля? — питає полковник.
— Прочитаєте наказ по гарнізону.
— Якщо це серйозно,— говорить Ольга Аркадіївна,— то ми з батьком не можемо тобі заборонити, але ми повинні проконсультуватись у…
— До адвокатів можете не ходити,— перебила Наташа.
— Я кажу про лікарів.
— Я їх не буду слухати. Батьку, не моргай мамі, бо я все бачу.
— Він, звичайно, перебереться до нас?.. Він обов'язково повинен закінчити академію.
— Я поїду до нього, і ми вирішимо. З нас вистачить і однієї кімнати.
— Ти поїдеш до нього? Коли?
— Мамо, на це запитання я ще не відповіла і собі… Ти обов'язково знатимеш, коли я буду їхати. Прес-конференція закінчена. Спасибі за увагу.— Наташа пішла у свою кімнату.
— Що нам з нею робити? Ти, Михайле, не уявляєш, чим це може закінчитись. У неї може бути дитина…
— Все може бути,— погоджується Нарбутов.
— Ти мене дратуєш своїм олімпійським спокоєм. Це ж наша єдина дочка!
— Тому, Ольго, я і бажаю їй великого щастя.
— Ти її відпустиш у село?