— Знаю, де ти засідав, он ще пір'я з Маланчиних подушок в голові стирчить.
— Іди, відьмо, з, моїх очей!
— Але ж ходиш до Маланки, ходиш?! То ледве ноги волочив, а це до молодиць його потягло. Бугай общественний.
— Замовкни, ти!
— Виженуть тебе, недолюдка.
— Хто, хто мене вижене?! — затремтів Коляда.
— Люди виженуть. Усе тобі пригадають! Тихий та смирний!
Коляда кинувся до Фросини з кулаками, але не вдарив, тільки трусив ними над головою:
— А хто мене зробив таким?! Хто?! Я проклинаю той день, коли побачив тебе! Пропало моє життя… Я зненавидів тебе, себе і білий світ… Геть, проклята, від мене!
Коляда впав на ліжко і забився в істериці, до крові покусав губи, шматував на собі сорочку і стогнав.
Фросина вийшла з хати. Бачила вона вже не раз оці коники. Зараз він стихне, переодягне сорочку і ходитиме, як тінь, смирний та нещасний.
Так воно й було. Коляда встав з ліжка, надягнув іншу сорочку і, маленький, згорблений, ніби постарів за ці кілька хвилин, ходив по кімнаті, шукаючи бритву, щоб поголитись. Він ненавидів себе, що не був ніколи рішучим, що боявся порушити тиху течію оцього проклятого свого життя. Інколи думав про те, щоб кинути все: колгосп, Фросину, хату — і поїхати кудись на цілину, на шахти, бути вільним, сміливим та гордим. Потім народжувався інший план: він прийде в райком і скаже, що залишає Фросину, бо не може так далі жити. Ось його партквиток. Вирішуйте. Він готовий до будь-якої кари.
Але ці мрії вмирали, як тільки він уявляв себе замореним шахтариком (з ліжком і тумбочкою в гуртожитку) або сільським листоношею. Ось він приходить в Косопілля з торбою. А до райкому під'їжджають на машинах колишні його колеги. Ідуть активи, збори, наради, і ніхто не згадує безпартійного Коляду… Ні, не зможе він жити без влади, бодай маленької: уже знає її смак. І не віддасть. Він змете з дороги кожного, хто заважатиме йому. Ось закінчить заочний інститут, його можуть обрати головою райвиконкому… Його повинні помітити. Треба писати в газети, виступати, де тільки можна… А зараз він позатикає горлянки і Снопові, і Гайворону, і Мостовому. Він не побоїться, що той — секретар райкому. Над тобою вищі є. Якби не Мостовий, то не додумалися б ні Сніп, ні Мазур, ні той глухонімий протягувати в партію стригунців…
— Почекай, товаришу секретар, мене голими руками не візьмеш. Ти ще мене згадаєш!
— Чого це ти сам з собою говориш? — запитала Фросина, знаючи, що буря минула.
— Хіба не доведуть? Скоро на стіни дертися буду…
— Приїхав! — постукав у вікно Горобець.
— Ти ж дивись, щоб усе було готово,— наказав Фросині Коляда і поспішив до контори.
— Пробачте, що не зустрів, Петре Йосиповичу,— ще на ходу сказав,— не знав, з якого боку приїдете.
— Нічого, Семене Федоровичу. Я вже на господарстві у вас побував і на фермах,— промовив Бунчук.
— Без мене? Як же це, Петре Йосиповичу?
— У мене провожаті були хороші.
— Хто? — вичавлює з себе Коляда.
— Гайворон і Ничипір Іванович.
— О, то в нас такі, знаєте, актив, одним словом… Ми оце в партію Гайворона прийняли. Зміна, хе-хе, потрібна,— намагався догодити Семен Федорович.
— Мені про нього Мостовий розповідав. Це добре, що в нас такі люди ростуть.
— Ростимо, Петре Йосиповичу! І Мазурового Максима виростили… Розуміємо!
— Що ж,— звернувся секретар до присутніх,— справи у вас ідуть непогано. На фермах порядок, тільки молочка мало! Дивіться мені!
— Збільшимо! — запевнив Коляда.
— Інвентар відремонтували. Дуже хвалю Мазура і Снопа та їхніх помічників.
— Стараємось, Петре Йосиповичу! — До чого ж приємно, як ото хвалять тебе!
— А з насінням — розберіться… Трохи ми підкинемо, а решту діставайте.
— Зробимо, Петре Йосиповичу! — пообіцяв Семен Федорович, хоча не мав ні найменшої уяви, де і за що він дістане те насіння.
— Добрива мінеральні викупіть і вивезіть,— порадив Бунчук.
— Хімія у нас на першому місці, Петре Йосиповичу! Не забуваємо ні вдень ні вночі, чому нас учить товариш…
— Ну, а про кукурудзу я вже не кажу,— секретар виділяв кожне слово,— зірвете сівбу чи обробіток — будуть летіти голови…
— Хе-хе-хе,— сипнув смішком Коляда.
— Я не жартую. Є команда з першого дня сівби подавати зведення хазяїнові.— Бунчук, мабуть, для підтвердження тицьнув пальцем у сіре небо.
— Знаємо! Вони вже так ту кукурудзу люблять і учать, значить… Виконаємо.— Якби зараз Коляді наказали до весни отут море зробити, то він би, не замислюючись, відповів: «Виконаємо». Як приємно, коли начальство тобою задоволене!
Бунчук збирався їхати, вже біля машини сказав Коляді:
— Мені скаржились, що ви не обговорювали плану сівби на партійних зборах…
Коляду кинуло в піт:
— А ми той… на правлінні, значить, в широкому масштабі, Петре Йосиповичу.
— Обговоріть і на зборах. Зачитайте, що ми вам записали, і… виконуйте. Цей Гайворон у вас молодий та ранній. За словом у кишеню не лізе,— сказав Бунчук, а Коляда ніяк не міг зрозуміти, чи це добре, чи це зле.
— Він у нас такий,— відповів, щоб не було зрозуміло, який же той Гайворон.— Може, до мене заїхали б та перекусили, Петре Йосиповичу?
Бунчук спочатку вагався, а потім згодився:
— Веди. «Президента» теж заберемо?
— Аякже! Макаре, ходімо.
Вони простували вулицею, і Семен Федорович оглядався, чи усі бачать, що до нього йде сам секретар?
«Ну що то за чоловік — оцей Петро Йосипович Бунчук! Такий уже простий та привітний. Увійшов до хати, з Фросиною пожартував. Питає, хе-хе-хе, чи на танці ходить. Шофера поруч себе посадовив, сам горілки в чарки налив і цибулею закусює. А на столі ж і сир голландський, і консерви, а він — цибулькою. Даремно,— думає Коляда,— я ремствував на нього. Коли б не поважав мене чи скидати мали, то не прийшов би до хати, чарки зі мною не пив би».
— За ваше, Петре Йосиповичу, дороге персональне здоров'ячко! — підняв чарку.— Макаре, встань.
— Чого ж це за моє, за ваше…
— Ні, Петре Йосиповичу, нас багато, а ви — один. На вас, можна сказати, ми всі тримаємось… Я оце Макару часто кажу: якби не Петро Йосипович, то гріш нам ціна.
— Так, так, гріш ціна,— підтверджує Підігрітий.
— Ви перебільшуєте мої заслуги,— скромно зауважує Бунчук.
— Ні, Петре Йосиповичу, ви мені що не говоріть, голову мені відрубайте, а я це й на конференції скажу,— заявляє Коляда, знаючи, що ніхто йому голови не відрубає.
Бунчук закусює холодцем, шинкою та слухає. І знає, що бреше Коляда, а слухає. «А якщо не бреше, то справді я такий і є? Розумний, ініціативний, принциповий. І народ люблю. І скромний я».
— То розкажіть, як у вас тут Мостовий у клубі грубу палив? — сміється секретар.
— Та було, винуваті, Петре Йосиповичу.
— Нічого, нічого, то в мене такий демократ, що скоро гній з корівників буде викидати в колгоспах.— І знову Коляда не розуміє, чи добре це, чи погано.
— Буде,— на всяк випадок погоджується.
— Молодий,— вставляє і собі слово Підігрітий, та, спіймавши схвальний погляд Бунчука, додає: — Ще не загнузданий…
— З дівчатами в клубі танцював,— прискає в кулак Семен Федорович.— Кіно!
— Ми вже мали на цю тему розмову.— Коляда слухає, жодне слово секретареве не можна йому пропустити. Значить, правду казали, що перший не ладить з Мостовим…
Після якоїсь чарки Семен Федорович відчув себе теж не останньою шпицею в колесі, сміливо поклав руку на плече Бунчукові, запитав:
— Я чув одним вухом, Петре Йосиповичу, що там і під мене підкоп був… Я, знаєте, можу хоч сьогодні здати справи, але не я себе призначив. Я сказав Макарові: мене Петро Йосипович благословляв — хай він і карає. Говорив я тобі, Макаре?
— Точно,— не дуже впевнено ствердив Підігрітий.
— Був підкоп чи не було, то справа давня. А деякі товариші на вас атаку ведуть і зараз.
— Чим я не догодив кому? — десь щезла сміливість Коляди.— Я все роблю, щоб…