— І погано, що не ваша,— відповів Платон.— У нашій області п'ята частина сіл до цього часу сидить при каганцях, а на виробничі процеси не витрачається й двох процентів енергії.
— Звідки у вас такі дані?
— Мені сказали товариші з обкому. Який же вихід? Я вже не кажу про те, що оці каганці, лампи принижують людину, я хочу запитати вас, як можна піднімати господарство колгоспів, полегшити працю людей?
— Бачите, молодий чоловіче, це питання загальнодержавне… Нічим не можу вам допомогти.
*
Єрофей Пименович пішов на відчайдушне порушення правил і поселив Платона у гуртожитку. Ранками закликав до себе, в комендантську кімнату, і вони разом снідали.
— Ти не такий багатий, щоб жити в готелі і обідати по ресторанах,— підсумував Кашкін.
І це була правда, бо Платон не хотів витратити на себе жодної копійки з тих грошей, що назбирали для нього люди, а своїх залишилося мало.
Вечорами до кімнати, де жив Платон, збирався майже весь четвертий курс. Хлопець розповідав друзям про своє життя, не згущаючи барв. Не хотілось, щоб його жаліли чи співчували. Проблема електрифікації Сосонки захопила всіх студентів, і щовечора народжувалися сотні проектів і пропозицій, які тут же відхилялись та називались «маячнею». У цих дискусіях приймав активну участь і Єрофей Пименович. Він категорично висловив свою думку: «Треба йти до першого секретаря ЦК». І відстоював її. А коли про це сказав і Осадчий, то одного вечора такого листа було колективно написано та віднесено до ЦК.
Платонові відповіли, що зараз секретарі роз'їхались по областях, на партійні активи, і треба почекати.
Гайворон вирішив не марнувати часу. Він ходив на лекції, на консультації, щоб здати екзамени і заліки за перше півріччя. Бо хто зна, коли ще зуміє приїхати сюди: почнеться сівба, потім жнива, оранка і знову сівба… Труди хліборобські.
У Сосонку Платон написав листа і незабаром отримав відповідь від Снопа і Мазура. Вони писали, що встановили вже у селі сто двадцять стовпів, що приїжджали члени правління яворецького колгоспу та просили і їхнє село підключити, як збудують сосонську електропідстанцію. «Чекають тебе люди, Платоне. Сиди ще там хоч два місяці, а привези світло,— наказували Ничипорові кривульки,— бо люди повірили, коли ми задумали це діло… Якщо нема грошей, ми ще зберемо, і ти собі ні в чому не відмовляй, а їж, бо ти живеш там для общества. Роби все, щоб потім не казали, ніби сосонські комуністи — брехуни. За Васька не турбуйся — доглянемо. Юхим і Максим щоденник його перевіряють та розписуються за батьків. Ось зараз прийшов Михей Кожухар і каже, щоб ти швидше приїжджав, бо він має колоти кабана, просить тебе на свіжину. З компривітом Сніп Ничипір і Мазур Мирон».
Минуло ще два тижні. У ЦК Платона прийняв молодий, білявий інструктор в окулярах і сказав, що скарга направлена у відповідні організації на розгляд, про результати буде повідомлено в Сосонку.
— У мене не скарга, те, про що я написав,— це наше життя… Я б хотів побачити секретаря.
— Він ще не повертався,— співчутливо промовив інструктор,— розумієте, скільки у нього справ… Умовимось з вами, товаришу Гайворон, так: якщо ваше питання не вирішать, — ми постараємось влаштувати вам зустріч з секретарем ЦК.
*
Справді, на вулицях Сосонки стояли стовпи, рівні, гладенько обтесані, немов чекали, коли загудуть на них дроти. Та що стовпи? Чекали люди. Що їм тепер скаже Платон? Адже вони не забули, як Гайворон у переповненому клубі говорив:
— Мені здається, що наша Сосонка задрімала. Кожен день схожий на інший, і наші турботи такі, як були десять, двадцять і тридцять років тому… У небо злітають ракети, будуються автоматичні заводи, а ми наче на узбіччі тієї великої дороги, по якій іде велике життя. Треба починати і нам. Ми можемо зробити багато. Я знаю вас всіх і знаю, на що здатні ваші руки. Я, звичайно, не кажу про тих, хто за рік виходить у поле кілька разів, і то лиш тоді, як бригадир пооббиває пороги…
— А дітей куди подінеш?
— Розумний знайшовся!
— У Городищах он ясла дитячі є і садочок…
— Городищенські молодиці як барині!
— І пекарню там збудували!
— А ми, жінки, дітей Коляді в контору позносимо!
— Ха-ха-ха!
— Підігрітому краще!
— Хіба я своє дитя в трісках знайшла, щоб воно без догляду в поросі гралося?!
— Ти така, що і в капусті знайдеш!
— Заціпило б тобі… Своїх двійко кинув, та ще й зуби скалить, г…!
— Женщини, тихо!
— А чого ж нам Гайворон очі коле, що ми, ледачі?!
— Ти нам, Платоне, казок не розказуй про ракети, а условія нам дай!
— Іч, який партєйний!
— А ракета без хліба теж не полетить!
— Як ви партійна організація, то ви нам ясла й організуйте, щоб дітки доглянуті були, а на полі я хазяйкою буду.
— А вони ж, лічно, для свиней палаци збудували, з кахелем!
— Ще хай Коляда дзеркал накупить!
— Ото культура буде, їдріт твою качалку…
— Ха-ха-ха!
— Коляда ж дітей не проїзводить!
— Хай Клима попросить…
— Ха-ха-ха!
— Ідіть ви… От баби кляті! — Коляда встав.
— Товаришки колгоспниці, в ближчім часі ясла організуємо.— Сів.
— Тоді й про трудодні питай! Ближчим часом!
— А про електрику Платон діло говорить!
— Їдь, Платоне, й добивайся!
— Все село спасибі скаже!
— Тоді і я повірю, що недурно тебе в комуністи записали…
…Що ж тепер їм скаже Платон? Пішов до Снопа. Ничипір Іванович лежав, накрившись кожухом, і тяжко дихав:
— Так погано мені, Платоне, не знаю, чи й доживу до весни. Осколки в легенях спокою не дають. Війна вже коли закінчилась, а вони нагадують солдатові. Хочу дочекатися та побачити, як гуси прилетять. Люблю… Гуси-гуси-журавлики…
— Та нічого, тату, вичуняєте.
— Та і я ж кажу, а він все своєї,— печалиться Марія.— Бригадирство тобі залишати треба та спочити трохи. Весь же вік то в ріллі, то в окопах, то в ріллі, то в окопах…
— Треба здавати бригаду, Платоне, та на пасіку йти… Видно, нічого ти веселого не привіз. По очах бачу.
— Я розкажу вам, Ничипоре Івановичу…
— Ні, почекай. Збігай, Юхиме, та склич, як каже Михей, сосонський більшовицький комітет. А тоді вже й послухаємо.
— А чому це він так назвав?
— Та це він Коляді сказав. Як тебе й Максима прийняли в партію, то нас більше стало і вони з Підігрітим мусять прислухатись.
Більшовицький комітет зібрався швидко, Мирон Мазур заходив і до Коляди, але вони з Підігрітим ще не повернулися з Косопілля.
Платон розповів, де побував, з ким розмовляв, що написав до ЦК. На кінець розмови прийшов Михей, і Платонові довелось розказати ще раз.
— А ми вже й стовпи позакопували, по сто чоловік щодня працювало, без усяких трудоднів…
— І відступати ми не будемо,— сказав Мазур.— Не можна нам відступати.
— Так чекали всі…
Коли розходились, Михей Кожухар попередив:
— Приходьте ж взавтра до мене на свіжину. Неділя, то не гріх і посидіти. Славного кабанчика моя Ганя відгодувала. Думаю, продам трохи та куплю дещо Гані і собі… Приходьте.
Васько був удома сам. Дуже зрадів, побачивши Платона.
— Мала прийти сьогодні Галя і досі нема… Я вже не міг дочекатись, поки ти приїдеш. Привіз електрику?
— Ні, Васю…
— І тебе не будуть носити на руках?
— Ні, не будуть,— посміхнувся Платон.
— А біля нашої хати теж стовпа закопали, бачив?
— Бачив.
— А минулої неділі у нас був Олександр Іванович.
— Який Олександр Іванович?
— Мостовий.
— А-а.
Галина з'явилась пізно. Платон перечитував останні Наталчині листи, коли почув, що до хати під'їхала машина. Увійшла сестра і винувато поглянула на Платона.
— Де ти була, Галю?
— Та… на концерті… Артисти приїжджали.
— А на якій це ти машині приїхала? З Колядою?
— Ні, я на тому, на… таксі.
— Багато живеш, дівко, якщо на таксі роз'їжджаєш.