— А що мені робити? — раптом стукнув долонею по столу Коляда.— Комісії вже замучили. Я за всіх один мушу відповідати? Не буде цього! Напишуть на мене, що я вкрав,— перевертайте мою хату догори дном.
— Ви не гарячкуйте,— сказав Мостовий.— Ніхто ніколи не повірить, що Сніп і Мазур, Кожухар і Чемерис — злодії… І ви це знаєте. Знаєте чи ні?
— Знаю, але з мене вимагають,— ображено поглянув на секретаря Семен Федорович.
— Якщо знаєте, то відкиньте до бісової матері оці анонімки! Невже ви не розумієте, що ганьбите людей!
— Я роблю те, що кажуть мені… А як ви наказуєте оці всі заяви покласти під сукно, то напишіть мені, товаришу Мостовий, косо резолюцію, а комісіям забороніть приїжджати. А то всі на мене, наче я їх пишу,— шморгнув носом Коляда.— А з цією електрикою? Виставили мене на сміх перед людьми… Він собі ходить,— кивнув на Платона,— у нього й за вухом не свербить, а я, як побачу стовпа, то повіситись на ньому хочу.
— У мене душа болить не менше, ніж у вас,— промовив Платон.— І те, що ми почали, доведем до кінця.
— Що, знову поїдеш пороги оббивати? — сопе Підігрітий.
— Поїду.
— Ти не поспішай,— сказав Мостовий.
— А я поїду. Сьогодні поїду. Не можна жити і дивитись тільки під ноги. Я так не хочу жити! Скоро весна, сіяти треба хліб. У нас ще нема всього насіння, мінеральних добрив, а ми, замість того щоб щось робити, шукаємо на горищі у Снопа крадену кукурудзу… Ганьба.
— Я твоїх слів до протоколу не підшию… І тебе не тримаю, можеш їхати,— махнув рукою Коляда.
— Ще одна анонімка буде,— сховав посмішку у вусах Мазур.
— Я мушу йти, Олександре Івановичу,— звернувся до секретаря Платон,— бо запізнюсь на поїзд.
— Що ж, бувай здоров,— не зразу відповів Мостовий,— скажи моєму шоферові, хай одвезе на станцію.
— Спасибі,— Гайворон вийшов.
У конторі запанувала тиша. Іван Лісняк щось написав і подав записку Мостовому. Той прочитав, мовив:
— Лісняк вимагає, щоб ми знайшли, хто обливає брудом чесних людей.
— Що, будемо по хатах ходити і звіряти почерки? — обізвався Коляда.
— По всіх не треба… Пише той, хто буває на партійних зборах, на правлінні, кому відомо, про що там говорять,— відповів голові Мазур.
— На що ви натякаєте? — рвучко повернувся Коляда.
— Мирон діло каже,— промовив Підігрітий.
— Я не проти, але щоб не сказали, ніби ми хочемо розправитись за… критику,— Коляда подививсь на секретаря, чекаючи підтримки.
— Це не критика, а наклеп,— сказав Максим.— Мені плюють в обличчя, а я повинен усміхатись! Я не згодний!
— Помовч, сину.
— На мене теж написали,— ніби виправдовуючись, показав на папку Семен Федорович,— в газету…
— Ми зробимо так,— сказав Мостовий,— скличемо збори і зачитаємо всі оці листочки колгоспникам. Послухаємо, що скажуть люди.
— Навіщо виносити сміття з хати? — Коляда звертався чомусь до Підігрітого.
— Щоб було чистіше,— відповів Олександр Іванович.— До побачення.
— Бачиш, куди гнуть? — запитав Коляда Підігрітого, коли вони залишилися вдвох.— Хоче Мостовий зам'яти все. Бояться…
— А чого їм боятись, коли все брехня? — буркнув Макар.— До чистого не пристане…
— Це вони чисті? Вони? — прорвало Коляду.— Забігали, бо за свої шкури тремтять.
— Ти, Семене, в цю свою політику не втягуй мене.
— Яка це моя політика? Я — за правду. Чи й ти за ними руку тягнеш?
— Та де ж та правда, коли я… до Снопа на горище поліз кукурудзу шукати? Сором.
— Накаже партія, то й на дзвіницю полізеш!
— Хіба оце мені партія наказала? — Підійшов Макар до Коляди.— Ти мене послав.
— У мене заяви!
— Їх можна й триста нашкрябати…
— Що ти сказав? — у Коляди затремтіла щелепа.
— Те, що ти чув. Сам будеш перевіряти!
— Ні, і ти зі мною будеш! Будеш, коли хочеш втриматись!
— Я можу і гній возити,— сказав Підігрітий.— Думаєш, я не знаю, хто оце все пише?
— Хто, хто? — присікався голова колгоспу.— Чого ж ти мовчав?
— Буде треба, то скажу,— Макар схопив шапку і вийшов, потім повернувся, кинув з порога: — Хату я за свої гроші збудував. У мене на кожний цвяшок документ є.
— Т-ти чого мені це говориш? — процідив крізь зуби Коляда.
Але Підігрітого вже не було.
Коляда прийшов додому маленьким і нещасним. Зміна настрою у нього завжди відбувалась раптово. Ще годину тому був непохитним борцем за правду, могутнім у своїй правоті, перед ним тремтіли Мостовий і Гайворон, його погляду боявся Підігрітий. А зараз хотілось, щоб його пожаліли…
Фросина поставила вечерю, але Семен Федорович й ложки не взяв.
— Що, у Маланки повечеряв? — сердито відсунула миску.
— У якої там у біса Маланки? Хоч ти вже мовчи. Мостовий був. Збори хочуть скликати і прочитати все…
— А щоб вони азбуку позабували! Хай читають, хай! Я правди не боюсь!
— І Підігрітий порачкував,— роздумував Коляда.— У кущі лізе, один я тепер залишився.
— А я і на нього напишу! Ти мені скажи лишень, то він життя своє прокляне! О, я їх усіх на чисту воду виведу! Хай з нами не зв'язуються, хай нам жити дадуть… Якби нас не чіпали, то я їх десятою дорогою обходила б.
— Та годі тобі, Фросино.
— А чого ж вони проти тебе всі?
— Всі, всі проти мене,— скаржиться Семен Федорович, і йому до сліз стає жалко самого себе.
*
Макар Підігрітий почував себе людиною, яка щойно зробила добре діло і з відкритим серцем може дивитись людям в очі. Хай Коляда знає, що він не буде йти з ним в одній упряжці. Не хоче Макар ні влади, ні слави, і ворогів наживати не хоче. І хай лишень Олена заїкнеться, щоб знову до Кутня їхав та просив закинути слово за нього в райкомі…
Макар широко відчинив двері й гукнув, побачивши дружину та дочку:
— А що ж мої дівчата роблять?
— Нарешті з'явився! — гнівно глипнула на батька Світлана.
— Що таке, доню?
— І не питай, що тут було,— поскаржилася Олена.— Дочка рідна — і та супроти батька…
— Чого ти, Світлано?
— Ти не роздягайся, а зараз же йди до Снопа і пробачення попроси! — наказала та.
— Чого це тато буде ходити? — здивувалася Олена.
— А як не підеш, то мене в своїй хаті не побачите! — категорично заявила Світлана.
— Чого ти розійшлася? — гримнув Макар.
— Бо мені на вулицю соромно вийти… Поліз кукурудзу шукати на горищі Ничипора Івановича! Та він за все своє життя зернини не взяв! Ти б послухав, що про тебе люди говорять. А ще комуніст…
— Світлано, я не хотів, але мене послав Коляда, розумієш…
— А твій розум де?
— Ти як з батьком розмовляєш? — втрутилася Олена.
— Не твоє діло, мамо. А ти, батьку, іди до Ничипора Івановича та попроси вибачити. І до Мазура зайди.
Підігрітий зітхнув і, не роздягаючись, сів на лаву.
— Обшуки влаштовують? — обурювалась дочка.— Та за яких часів ви живете? Так і знай: не перестанеш грати в одну дудку з Колядою,— я на тебе напишу! Не анонімку, ні, я підпишусь…
— Здуріла! — сплеснула в долоні Олена.
— А як на мене пальцями тикають і про вас таке люди говорять, що крізь землю провалитись хочеться! — Світлана заплакала.
— Хіба ми зла бажаємо людям? — і собі схлипнула Олена.
— Ти мовчи, мамо! Я чула, про що ви з батьком говорили… Знаю, чому ви Кутня мало на руках не носили! Головою колгоспу батько захотів стати! Ех, ви…
— Та що ти говориш, дочко,— присмирнів Підігрітий,— то так, жартома…
— Іди, батьку.
— Воно-то можна й піти, бо я, значить, не хотів,— мнявся Макар,— зобидити…
— Іди, батьку, бо я чесно жити хочу.
— Піду,— вирішив Макар.
*
У кабінеті Бунчука світилось, і Мостовий вирішив зайти.
— Ну, що там? — відсунув папери Бунчук.— Ще будуть писати?
— Будуть, Петре Йосиповичу. То анонімки профілактичні…
— Не розумію.
— Вони пишуться для того, щоб очорнити всіх, хто став чи насмілиться колись стати поперек дороги Коляді.