— Здорові були… Степка ще на фермі.
— А я до вас. Діло маю.
— До мене? — здивувався Чугай.— Прошу до хати.
У хаті Дмитро зняв шкірянку і вийняв з кишені пляшку «столичної». Полікарп мовчки поставив дві склянки і мисочку з салом.
— То яке у вас діло до мене? — після першої чарки запитав Чугай.
— Не знаю, з чого і почати, Полікарпе Васильовичу…
— Давайте навпрошки.
— Я хочу поговорити з вами про Степку…
— А що про неї говорити?
— Ми з вами, Полікарпе Васильовичу, мужчини… Розумієте, я… мені подобається Степка. Я… люблю її. З поваги до вас я прийшов сказати, що хотів би… з'єднати своє життя…
— Одним словом, я так розумію, що ви хочете женитись.
— Іменно. Ви мене знаєте і моїх батьків. Я маю вищу… середню освіту…
— Що я вам скажу. Торік я одного мармуліївського жениха випровадив з хати… Ні-ні, сидіть. А зараз моя воля батьківська кінчається. Степка доросла. Хай сама свою долю шукає. З нею ви і говоріть об цім.
— Та я вже говорив,— підливає в склянки Дмитро.
— Що ж вона вам?
— Нічого конкретного…
— Себто як?
— Значить, не відповідає на мою пропозицію.
— То що ж ми з вами зробимо? Хоч і відро горілки вип'ємо,— рушники не пов'яжемо.
— Я все розумію, Полікарпе Васильовичу, і нічого не вимагаю. Я тільки прошу вас поговорити з нею.
— Про що ж мені з нею говорити?
— Полікарпе Васильовичу,— підсувається ближче Кутень,— я не перший день у селі і не вперше у вашій хаті. Знаю, як ви живете, як важко Степці… на тій фермі…
— Усім тяжко, хто коло хліба та біля худоби ходить. Професія така. А хіба тому, що в шахті, легше? Робота є робота.
— Ні, я не про це… я про життя. Що ваша Степка тут бачить? Культури нема… А могла б жити інакше. Я її забрав би в Косопілля. Батько мій — директор маслозаводу. Те, се… в хаті і так далі… телевізор є. Хіба ви не хочете, щоб ваша дочка добре жила?
— Який батько зла своїй дитині зичить?
— І я ж про це кажу… Вона б у нас і за холодну воду не бралась.
— Я такого життя, щоб і за холодну воду не братись, не знаю.
— Мені незручно, Полікарпе Васильовичу, хвалитись… А життя є життя. Хто що має, те й везе. А що їй ваш колгосп дасть? На чоботи не заробить.
— Заробить,— тихо говорить, немов роздумує, Чугай.— Цього року на юхтові, а там і на хромові.
— Не думаю,— заперечує Кутень.
— Це вже як хто дивиться. Для вас наш колгосп, к приміру, наче станція, бо ви приїхали і поїхали… А для Степки — це рідна хата. Тут її все: і поля оті, і верби, значить, і вітряк, і річка. Ось електрику провели… Для вас це не дивина, а для Степки або для мене це — празник, душі посвітлішали.
— Полікарпе Васильовичу, я нічого поганого не хотів сказати про… колгосп,— виправдовується Кутень,— ще відсталий, але буде…
Полікарп затикає пляшку:
— Вибачайте, бо ще роботи багато.
— Ви подумайте, Полікарпе Васильовичу… і про себе подумайте,— одягає шкірянку Дмитро.
— А що мені думати?
— Ми і вас заберемо звідси,— шепоче Дмитро.— Батько ділянку в Косопіллі дістане, хату збудуєте…
— Та я і тут поставлю.
— Навіщо вам жити… серед ворогів. Хіба я не бачу? Один ви, як вовк… Ніхто слова не скаже. Ніхто в хату не зайде.
— Брешеш! — закричав Чугай.— Брешеш! Де мої вороги, де? Я людям зло вчинив, я перед ними й очищусь. Оцими руками, життям своїм. Ідіть з моєї хати. Вас першого в біді своїй виганяю…
Кутень вибіг з хати, і жовтогарячий молоковоз помчав вулицею, обляпуючи грязюкою свої круглі боки.
*
Бунчук уважно слухав Коляду, зрідка записуючи щось до блокнота.
— Тепер у мене і агронома нема. Вижили… А я за всім не встежу,— скаржився Семен Федорович.— А вони тільки критикують і підривають мій авторитет. Недоліки, звичайно, є, але ж наш колгосп лише недавно відділився від городищенського. Ось електрику провели, три мотори поставили. У хаті в кожного світло, і на вулицях, як у місті… І до весни, можна сказати, підготувались. Так ні, я, бачите, не подобаюсь Гайворонові і Снопові. І товариш Мостовий проти мене…
— Не буде діла в цій Сосонці,— кинув олівця на стіл Бунчук.— Я ось подумаю-подумаю, та скличемо збори і приєднаємо вас знову до Городищ. Може, за їхньою спиною в люди виб'єтесь.
— Як приєднаєте? — зблід Коляда.
— А що з вами робити? Подзвони в село, щоб комуністи зібрались і дехто з активу…
— Сьогодні?
— Зараз і поїдемо. Мостовому теж скажи.
Увечері Сосонка купалась в електричних вогнях.
Чиїсь щедрі руки начіпляли ліхтарів мало не на кожному стовпі.
— Місто! Нічого не скажеш,— промовив Бунчук.
— Стараємось, Петре Йосиповичу,— відповів голова колгоспу.— Так і чекав за ці стовпи догани.
— Дякуйте Гайворонові,— сказав Мостовий. Машина під'їхала до контори. Перший секретар з кожним привітався за руку.
Коляда, побачивши Саву Чемериса, буркнув:
— А ви чого прийшли?
— Хіба Савка — не актив? — відповів за Чемериса Кожухар.
За столом і на лаві, під стіною, Коляда побачив, крім Гайворона, Снопа, Мазурів і Підігрітого, ще Лісняка та Вигона. У його кабінетику покурювали Кожухар і Никодим Динька. Горобець уступив своє місце Бунчукові. Згодом підійшли бригадири та завідуючі фермами.
— Весь актив зібрався, Петре Йосиповичу,— доповів Коляда.
— Що ж, почнемо,— сказав Бунчук.— Хто виступить першим?
— А навіщо нас зібрали? — запитав Сніп.
— Хіба Коляда не сказав?
— Ні.
— Я не знав, як сформулювати питання,— почервонів Семен Федорович.
— Так, як ви формулювали його нам,— пояснив Мостовий.— Ви сказали, що в Сосонці діє група людей, яку очолює Гайворон, проти вас і проти інтересів держави та що цю групу підтримую і я…
— Я вам цього не говорив, товаришу Мостовий! — заперечив Коляда.
— Ви про це заявили товаришу Бунчуку.
— Я не так висловився. Я просто сказав, що мені той… мало допомагають, а тільки критикують… А я теж, значить, живий організм…
— Ви спокійно, Семене Федоровичу, розкажіть про все, що вам заважає працювати,— Бунчук звів розмову на мирний лад.
Коляда говорив довго. Розповів усю свою біографію, крім історії з одруженням, приніс з кабінету папку з вирізками, лаяв себе за поганий характер. В усьому лихому, що було і є в колгоспі, звинувачував тільки себе.
— І правильно мене критикують товариші, правильно. Я голова правління — і я в отвіті… І з народом буваю грубий. Буваю,— сумно зітхав Семен Федорович.— Потім ніч не сплю… Нерви.
Такої зміни в поведінці голови колгоспу не чекав ніхто. Просто було жаль дивитись на нього, змученого роботою і турботами.
— Підправляйте мене, допомагайте, бо ми ж одне діло робимо… А тепер у мене є прохання до районних організацій…
— Це потім,— перебив Бунчук,— ви закінчили, Семене Федоровичу?
— Я визнаю критику, Петре Йосиповичу. І нема в мене обиди ні на Снопа, ні на Гайворона, ні на Макара. Всі ми люди, можемо помилятись… Я хочу, щоб у нас було керівництво колгоспом колегіальне, як той каже…
— От проспівав, аж сльозу навертає,— шепнув Мирон Снопові.
— Та, може, дійшло, Мироне?
Коляда скромно сів у куточку, біля Сави Чемериса. На нього дивились із співчуттям. «Може, пронесе»,— думав Семен Федорович.
— Такі щирі і сердечні розмови, товариші,— сказав перший секретар,— самокритика та інші питання і повинні нам допомагати виховувати кадри. Гадаю, що ми приймемо до уваги все, що говорив Семен Федорович. Заслуги у нього були, і він ще може багато зробити хорошого, з вашою допомогою. Я хочу, щоб ваша парторганізація, правління, актив були єдині в своїх діях. Починається сівба, великий екзамен. Витримайте його з честю. Якщо нема більше запитань, то будемо закінчувати нашу коротеньку нараду.
— Я не думаю, що ми зібрались тільки для того, аби вислухати душевну сповідь голови колгоспу,— зауважив Мостовий.— Добре, якщо він зрозумів свої помилки і недоліки…