— Платоне,— промовила дівчина, не підводячи голови.
— Що?
— Візьми мене з собою.
— Куди?
— У світ…
— Навіщо?
— Бо я люблю тебе.
— Степко…
— Я тебе люблю більше, ніж та… Я не подобаюсь тобі? А я красива, Платоне. Якби ти побачив, яка я… вся…
— Степко, не говори мені цього…
— Не віриш?
— Мовчи… Я боюсь тебе.
— Мені так хороше з тобою. Ну, обніми…
Степка накинула кінець хустки і на Платонові плечі, він пригорнув дівчину, відчуваючи тепло її податливого тіла.
— Мені теж з тобою хороше, Степко,— шептав, не замислюючись.
Гайворон цілував її до нестями. І сам незчувся, як його рука лягла на Степчині груди. Дівчина зойкнула від страху чи від болю і ще міцніше пригорнулася до нього…
— Степко, що ти робиш зі мною… Степко. Я збожеволію… Там, у вітряку… є сіно, там тепло… ходімо…
Платон підбором збив замка, підхопив Степку на руки і вніс її у вітряк.
— Я твоя… твоя…— шептала Степка, втрачаючи останні сили.
Під його ногами вгиналась підлога старого вітряка, а може, то хиталась земля… ще крок… ще один, і вони зі Степкою впали на купу торішнього сіна.
Платон зірвав зі Степчиних плечей хустку, жбурнув кудись у темряву…
Поскрипував крилами вітряк…
Гайворон лежав біля дівчини, вткнувшись обличчям у теплі дівочі груди.
— Мій коханий, мій єдиний,— шептали Степчині уста.
У темний проріз дверей заглянуло непрохане світання.
— Я мушу йти,— сказала Степка, застібаючи порвану кохтину.
— Іди, Наташко, іди,— промовив Платон.
— Ти… ти як мене назвав? — Степка відштовхнула Гайворона і зірвалась на ноги.— Чому ти назвав мене Наташкою?
— Я… я не знаю, Степко…
— Не знаєш? Ти думаєш про неї! — Степка підійшла до дверей.— Вона завжди стоятиме поміж нас… твоя Наташка… Тепер я піду, тепер я піду…
І пішла, не зупиняючись, не оглянувшись.
На східцях сонного вітряка лежала її хустка.
— Степко! Степко!
Нема…
Поскрипував крилами вітряк…
*
Васько прокинувся. Хтось стукав у вікно. Хлопчак підбіг і усміхнувся: яблунева гіллячка стукала в шибку, як дятел. Була восьма година ранку, а в печі не топилось. Біля мисника стояли забрьохані грязюкою Платонові чоботи, а на спинці стільця висіла чиясь велика хустка. Васько заглянув у кімнатку, брат спав.
Приніс з криниці води, на подвір'ї помив Платонові чоботи, потім тернув щіткою в комині і почистив їх сажею. Варити сніданок уже було ніколи. У банячку стояла вчорашня картопля. Васько висипав її в миску, налив олії, відділив собі три картоплини, а Платонові залишив чотири і ще половинку. Хліб він спочатку теж розділив на два однакові шматочки, а потім, подумавши, відрізав від своєї частки ще скибочку. Як для Васька, то кращого сніданку й не треба. Хіба є що смачніше за олію?
На скрині лежить біла Васькова сорочка. Чого вона тут лежить? Та це ж він сам її вчора дістав, щоб сьогодні одягнути. У цей день мама завжди давала йому білу сорочку… Звечора купала, клала його біля себе в ліжко, і вони довго, довго розмовляли з мамою… Вчора йому ні з ким було розмовляти, бо Платона покликали в колгосп. Васько й не чув, коли він повернувся.
Хлопчикові дуже хочеться, щоб Платон встав і поздоровив його з днем народження. Йому сьогодні одинадцять років. Але Платон стомився і спить. Васько ще вчора зробив нову зарубку на одвірку. За рік він виріс на чотири пальці. А всього Васькових зарубок є вісім. Мама казала, що першу зробив тато, коли синові було три роки…
Нічого, Платон його поздоровить увечері. Може, ще й подарунка якого принесе?.. Степці батько купив золотого годинника на іменини, але загубив… Коли б хоч Платон не загубив, як щось купить.
Коли була ще мама, то в цей день вона частувала Васькових товаришів цукерками і коржиками. Зайдуть хлопці — їж скільки хочеш коржиків. Ну, нічого, піде Васько через день-два у ліс, попробує наточити березового соку. Принесе пляшок п'ять і покличе хлопців… Ой і смачний же березовий сік!
*
Платон подивився на будильник: дев'ята ранку, хлопці давно вже на роботі… Забув учора завести. О, Васько й сніданок залишив. І чоботи помив. Треба поспішати.
А чого поспішати йому? Він же вирішив, що продасть хату Никодимові Диньці…
Гайворон одягається, голиться. Зараз він піде до Никодима. Треба бути рішучим.
Степчина хустка на стільці. Пахне вітром і полем.
На подвір'ї чути жіночі голоси. Хто це йде? Платон відчиняє двері. У квітчастих хустках, з кошиками заходять у хату невістка Чемериса Тетяна і Мотря Славчук.
— Приймаєш гостей непроханих? — низьким красивим голосом питає Мотря.
— Прошу, заходьте.
— Ти нам вибачай, Платоне,— ставить кошика на лаву Тетяна,— не прийми в обиду…
— Ми вже давно збирались, та все якось ніби ніяково… гуртом хотіли йти, а це вже нас молодиці спорядили,— говорить, наче наспівує, Мотря.
— Сідайте,— припрошує хлопець.
Молодиці розв'язують кошики і викладають на стіл масло, замотане в чистенькі пілочки, сало, ковбасу, баночки з медом, смажених курей, яйця…
— Що це ви робите? Навіщо принесли? — розгубився Платон.
— Це з нашого кутка молодиці зібрали… Спасибі тобі, Платоне, за електрику. Що вже краса та вдобства, то й не сказати! — виспівує Мотря.
— Де ви бачили? Мені нічого не треба, я не візьму,— відмахується Платон.
— Е-е, ні, Платоне, чого ж ти нас в таке положеніє ставиш? — викладає та викладає з кошика Мотря.
Та ми все б тобі повіддавали. Такі вже вдобства! Чи до дитинки вночі встати, чи яку роботу зробити… видно ж та приємно. І гасом тобі не чадить… Спасибі велике.
— Ми вже з молодицями кажемо,— додає Тетяна,— що якби тебе головою вибрати, то ми б і горя не знали…
— Мотре, Тетяно, спасибі вам, але я нічого не зробив, я тільки поїхав…
— Ти вже, Платоне, нам не говори,— і слухати не хоче Мотря.— Давай, Тетяно.
Тетяна відвертається і виймає з пазухи щось замотане в хустинку:
— Тут, Платоне, сто карбованців назбирали, бо тобі ж не оплачено, Христина Горобцева казала. А восени ще зберемо…
— Я грошей не візьму.
— То чого ж ти за свої повинен нам добро робити?! Бери та вибачай, що мало. Але ми від чистого серця.
— Не візьму.
— Ти диви,— безпорадно звертається до подруги.
— Я вам кажу серйозно: не візьму.
— Ну що ти вдієш? — бідкається Тетяна.
— Дуже ти, Платоне, гордий, як я бачу,— лукаво повела своїми чорними очима Мотря.
— Та ні…
— Ну, від грошей відмовився, а оце ж усе прийми, не погребуй,— показує Тетяна пакунки та баночки.— Давай, Мотре, до ладу приведемо все. Відчиняй, Платоне, комору. Буде вам з Васьком на яке врем'я. Бо у вас же ні корови, ні курки…
Поки Платон стояв та думав, Тетяна з Мотрею пішли до комори, повитирали пилюку на поличках, позносили туди гостинці. А швидка Мотря, заткнувши за пояс край спідниці, заходилась мити підлогу в хаті:
— Бо ми ж тут наслідили тобі… Та відвернись, чого очі витріщив?
— Та є ж на кого подивитись,— кидає Тетяна.
— Цур тобі, він же ще парубок,— сміється Мотря.
— То що, куплений? Перед тобою, Мотре, жоден не встоїть,— моргає Гайворонові Тетяна.
— Ми тобі, Платоне, на Великдень чи на Мая хату побілимо,— перериває небезпечну розмову Мотря.
— Тут, може, й без нас обійдуться,— натякає на щось Тетяна.— Дивись-но, Мотре, яка хустка!
— Славна…
— А пізнаєш, чия?
Платонові хоч крізь землю провались.
— Наче на комусь бачила,— напружує пам'ять Мотря.
— Степчина,— відкриває хлопцеву таємницю Тетяна.— Це ж Полікарп ото з Півночі привіз. Думав — Марті, а дочці довелось носити.
— Чого ж ти, Платоне, мовчиш? — застрибали чортенята в Мотриних очах.