— Та це вона до Галі приходила… Мабуть, забула,— безуспішно викручується Гайворон.
Але ще не вродився той, хто обведе навколо пальця Мотрю.
— Дивись, Платоне, не прозівай, бо такі дівки і в Сосонці раз на сто год родяться. От я сама дівкою була нічого, двадцять два женихи сватались, а побачу Степку, то стану та й стою, наче вкопана…
— Казали, що Кутень сватати хоче, вже й до Полікарпа приходив, каже, на руках носити буду,— повідомляє Тетяна.
— А чого б і не поносити? — показує разочки білих-пребілих зубів Мотря.— Кажи слово, Платоне, то ми тобі її в мент висватаємо.
— Як надумаю, то скажу,— обіцяє Платон. Молодиці збираються йти. Але Мотря вертається з сіней:
— Ще просили тебе жінки з нашої бригади, Платоне…
— Що, Мотре?
— Та ти ж ото колись на зборах про ясла дитячі говорив… Не забув?
— Ні…
— То скажи там Коляді, щоб зробили для діток. Почнеться робота в полі, а ми знову будемо вдома сидіти. Дуже просимо…
— Я скажу, Мотре.
— Поцілувала б тебе, та боюсь, що Тетяна чоловікові розкаже! — гукнула від перелазу Мотря.— Хустку ж не забудь віднести!
У хаті ніби повис щирий сміх Мотрі, витиснувши смуток. Щось зворушливе і щире було в цих відвідинах. Платон сьогодні, може, вперше в житті відчув, що зробив маленьке добро людям…
Але треба було йти до Никодима Диньки. Потім він напише листа Наталці або просто приїде у Вінницю…
Платон, поминувши кузню, щоб не зустрітись з хлопцями, зайшов у столярну майстерню. Никодим Динька, наспівуючи лише одному йому відому пісеньку, ретельно вистругував орчика.
— Здрастуйте,— привітався Платон.
— Бачиш? — замість відповіді кивнув на свої руки Динька.
— Бачу,— сказав Платон.
— Отож воно і є,— сплюнув Никодим.
— Що, дядьку?
— Орчики роблю, мат-тері його ковінька! Я, Никодим Динька, роблю орчики… А чого? Бо нема в мене ні підручного, ні майстра під командою, ні півмайстра. Був Хведько, тільки навчив його тримати інструмент в руках, а воно зірвалось та поїхало в город. Хіба моє діло орчики стругати? Я можу такого воза зробити, що навкруг світу на ньому об'їдеш. Тричі об'їдеш — і не буде йому зносу. А мушу на орчиках сидіти.
— То хай вам підручного виділять,— радить Гайворон.
— Або, скажімо, треба тобі поставити хату,— не слухає Динька,— то не шукай нікого, а проси мене. Приходь і кажи: Никодиме Сидоровичу, хочу мати хату на три кімнати. І все. Давай мені матеріалу, підручну силу і приходь восени. Або, скажімо, треба тобі шафу. Приходь до мене і… То чого ти, Платоне, прийшов?
— Ви оце про хату тут говорили,— здалеку починає хлопець.
— Говорив.
— А собі ще досі справжньої не поставили…
— Бачиш, Платоне, тоді, коли мою за димом Полікарп пустив, не було в мене капіталу… А раз чоловік сидить без капіталу, то з нього спросу нема. Я зліпив оту халупу та й живу, мат-тері його ковінька. З п'ятирічки на семирічку, як той казав, відкладаю. А зараз уже приходить строк, бо Олег женитись хоче…
— То, може, ми з вами й зговоримось, Никодиме Сидоровичу,— величає Платон Диньку.
— У якім вопросі? — кидає Никодим орчика.
— Хочу свою хату продати.
— Навіщо? Хата міцна, я там свою руку приклав, ще як батько твій живий був… Підмурок добрий заклали і крокви грабові. Виїжджаєш кудись?
— Думаю…
— Значить, не гріє батьківська хата?
— Причин багато,— перебирає соснові стружки Платон.— То як, Никодиме Сидоровичу?
— Як на гроші, то це ж скільки буде?
— Подивитесь, скажете.
— Подивитись можна, бо, я ж кажу, син женитись хоче, то воно треба. Буває, що й підмурок добрий, і верх нічого, а хати, значить, ніби нема…
— Приходьте.
— А прийду, прийду, бо, значить, син женитись надумав, то…
Гайворон знову поминув кузню, щоб не бачили його, і берегом вийшов до контори колгоспу.
— Платоне! — гукнув Підігрітий.— Зайди.
Потиснув руку і запросив у сільраду.
— А я оце хотів до майстерень іти,— сказав Макар.
— Чого?
— Були в мене Тетяна і Мотря Славчук з першої бригади. Такого гармидеру наробили! Все за ті ясла. Казали, що з тобою говорили…
— Та говорили…
— Треба нам щось робити, бо обіцяли ж на зборах. Не можна нам без ясел.
— Де ж ми їх відкриємо?
— Давай порадимось… Хочу просити, щоб ти на себе це взяв.
— Але я… у мене інші плани, Макаре Олексійовичу, я не зможу.
— Зараз це найголовніше, Платоне. Одним словом, таке тобі доручення. Збери хлопців і дівчат, подумайте.
Платон пригадує свій виступ на зборах, сьогоднішню розмову з Мотрею і думає про те, що він не може зараз відмовитись. Доведеться ще побути в Сосонці тиждень.
— Гаразд, але де ми відкриємо ці ясла? — запитує.
— Може, тут? А ми десь з Колядою розмістимось…
— Тісно. Стеля низька, а це ж діти,— оглядає кімнату Платон.— А знаєте, що, Макаре Олексійовичу? Давайте ми зробимо ясла в клубі. Все одно треба будувати новий, а там можна відгородити три кімнати, а дві залишимо для бібліотеки. От ходімо, подивимось.
У сінях Гайворон майже зіткнувся з Кутнем. Той широко посміхнувся Платонові. Здавалось, що навіть його шкіряна куртка сміялась металевими зубцями блискавок.
— Ось агронома привіз,— сказав Коляда,— ледве впросив… А ви ж це куди зібрались?
— Ходімо з нами,— запропонував Підігрітий,— дуже важлива справа.
Раніше Коляда нізащо не пішов би, коли б його отак покликав Макар, але міняються часи… Після обшуків та анонімок, коли Підігрітий ходив по селу, вибачався перед людьми, його немов підмінили. Не до Коляди, а до Снопа почав ходити вечорами, а то в Лісняка сидить та дивиться, як той малює. Зустріне Коляду, то вже не усміхається улесливо, як раніше… Видно, на їхньому боці силу почув Підігрітий…
— Що ви мені голову морочите якимись яслами! — сердито човгає чобітьми Коляда.
— Це рішення партійної організації,— спокійно відповідає Макар,— і ви його будете виконувати, Семене Федоровичу. Розбагатіємо — новий клуб збудуємо, а тут відкриємо ясла…
— Тут можна буде обладнати кухню,— заглядає в якусь комірчину Платон.— Тут проб'ємо вікно — ще буде одна кімната. Тільки ж стіни страшні…
— Дівчата побілять. Підрахуй, Платоне, скільки треба дощок, скла, вапна, і хай Семен Федорович виписує,— сказав Підігрітий.
— Де я вам його наберу?
— Знайдете. Піднімай, Платоне, комсомол, та покажіть, на що ви здатні. А я вам плакатів підкину.
Біля контори, обіпершись на різьблений стовпчик ґанку, стояв Кутень. Коляда махнув йому рукою, мовляв, почекай, а сам одвів Гайворона за клуб.
— Повір, Платоне, не моя вина,— промовив, заглядаючи в очі.
— Яка вина?
— Тебе ж хотів на агронома… І сьогодні до Бунчука ходив, просив, щоб призначили,— не хоче. Так що ти не думай, що я той…
— Я нічого не думаю, Семене Федоровичу.
— Буду просити тебе, Платоне, коли що — порадь, підкажи, бо ти ж знаєш толк в агрономії…
— Мої поради вам, Семене Федоровичу, не потрібні. І не тільки вам — нікому. На жаль, нікому…
— Може, ти, Платоне, бригадиром став би? — промацує Коляда.
— Ні, спасибі.
— А я так хотів, так хотів. Я до тебе, Платоне, з душею… Те, що колись було між нами,— забудь.
*
Біля хати Платона зупиняє пісня. Дзвінкі хлопчачі голоси виводять бозна-ким принесену розповідь.
Заспівує Васько:
Ой да командир наш —
Не труслівой, он всьо…
Врем'я…
І десять, а може, й двадцять голосів підхоплюють:
Впереді-і-і…
Получіл большу-гую-ю ра-ану-у
Йот банді-гі-гі-та подлеца…
Платон стоїть на порозі, боїться стривожити не тільки пісню, а й хлопчачі думи.
Ой да жив я бу-у-уду,
Не забу-гу-гу-ду…
Красним зна-га-га-м'ям награжу…